Майстер спорту України з пауерліфтингу та богатирського багатоборства, учасник багатьох змагань і чемпіонатів, різноманітних міських та обласних заходів і просто найсильніша людина регіону.

А нещодавно до цих чеснот додалося ще й звання «Майстер спорту України міжнародного класу» з богатирського багатоборства. Це стало можливим завдяки участі Олександра у національній збірній команді України в командному чемпіонаті Світу - 2022 з богатирського багатоборства у жовтні 2022 року «WORLD’S STRONGEST NATION U105 2022» (Найсильніша нація світу), що проходив у місті Ландсхут (Німеччина). 

Там наша збірна стала срібним призером, завоювавши II місце. За результатами експертної кваліфікаційної оцінки це й дозволило Олександру виконати норматив Майстра спорту Міжнародного класу з богатирського багатоборства.

Змагання, спортивні успіхи, титутули – це те, що приносить радість, наповнює азартом, оптимізмом навіть сьогодні, коли навколо радості так мало. Та цей позитив, на жаль, не може переважити відчуття туги, суму і неспокою, які ось уже впродовж майже року не дають заснути вночі, навіть з допомогою снодійних. Бо, коли вщухли аплодисменти і богатир, якому немає рівних у його фізичних можлиивостях, покинув ринг – він стає вразливим перед обставинами. Бо з цього моменту директор навчально-наукового інституту фізичного виховання і спорту ДЗ «Луганський національний університету імені Тараса Шевченка» Олександр Володимирович Дубовий у відповіді вже не за свої фізичні можливості, а за долю 600 вихованців, за долю викладачів, працівників, які навчаються у вузі.

- У березні минулого року наш інститут було евакуйовано з Кремінної до Полтавської області. (У 2014 році інститут переїхав до Кремінної з Луганська), - розповідає директор. - Наразі маємо локацію у Полтаві, на базі торгівельного інституту, де розміщено наші основні потужності - навчальні аудиторії, лабораторії, комп’ютерні, спортивні, тренажерні зали тощо. Інша локація – в Лубнах: тут нам надали приміщення колишньої школи, де ми обладнали аудиторії, розмістили деканат, ректорат; тут підписані договори про співпрацю з дитячо-юнацькими спортивними школами.

Ото ж, є навчальні корпуси, гуртожитки, всі умови для здобуття освіти. Але навчальний процес відбувається в онлайн-режимі через постійні тривоги (хто може гарантувати дитині безпеку?), через те, що багато студентів виїхало за кордон.

- Зрозуміло, що теоретичну частину навчання можна здійснювати дистанційно. Але ж це інститут фізкультури і спорту. Як здійснюється саме фізична підготовка студентів?

- Теж самостійно і дистанційно. У цьому немає проблем, якщо студент мотивований, має бажання навчатися і досягати успіхів. Проблема - в іншому. На нинішній навчальний рік ми набрали контингент здобувачів освіти, і це радує. Але статистика свідчить, що наразі 50 відсотків учнівської молоді перебуває за кордоном і, на жаль, 30 відсотків з них уже не повернеться в Україну. Одним - нікуди, бо знищені оселі; інші, побачивши більші можливості для навчанння, розвитку і становлення, оберуть, звичайно ж, те місце, де краще. Як риба, що шукає глибини. Викладачів теж багато виїхало до Європи. Ото ж будемо втрачати не тільки потенціал здобувачів освіти, але й кадровий потенціал.

У мене працює викладачем молодий хлопець Олександр Гадючко. Його хату розбомбило у Кремінній, вбило батька, а матір травмовано. Дружину він раніше відправив до Англії, зараз вживає заходи, щоб тутди ж відвезти і матір. Хлопець пережив трагедію, у нього тут обірвалося життя. Який подальший шлях він обере, де будуватиме свій новий дім? І таке питання сьогодні стоїть перед сотнями, тисячами людей, що були змушені покинути свої домівки.

- А як на це питання відповідаєте Ви особисто – сильна і мужня людина, керівник великого колективу?

- Попри всі ці характеристики, я занадто домашній. Тому, поміняти місце проживання – таке мені навіть у голову не приходиь. Тільки додому! Тільки цим і живу! Цим живе моя сім’я, яка наразі перебуває у Вишневому, під Києвом. Про це мріють мої сини: Володимир, який навчається у 11 класі Кремінського ліцею №3; Іван, якому 9 років; і наймолодший, 4-річний Ілля. Наш дім – це наша фортеця. Поки що вона ціла, хоч і пограбована, в хаті майже нічого не лишилося.

Але є стіни! У 2005 році ці стіни мені подарував батько, він купив для мене дім, збудований в 1956 році. Щоб його облаштувати, довелося працювати на двох-чотирьох роботах одночасно. За 19 років педагогічного стажу я жодного разу не був у відпустці. У Рубіжанському інституті хімічних технологій Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля був завідувачем кафедри фізичного виховання; за сумісництвом вів секції у ДЮСШ; працював у навчально-науковому інституті фізичного виховання і спорту ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка». А у 2021 році мені запропнували очолити цей інститут. На той час я уже захистив дисертацію, отримав науковий ступінь кандидата педагогічних наук і вчене звання доцента.

То ж Кремінна – це моє життя і покинути все це – означає відмовитися від себе.

…Рік жаху, від якого пропав сон; рік сподівань, надій, молитов; рік очікування найдорожчої звістки про те, що можна нарешті їхати додому – тяжко дався навіть богатирю. Навіть він надломився і пережив серцевий напад. Довго виходив з цього стану. Ще й по сьогодні не може сказати, що хвороба відступила від нього.

- Якби був вдома – було б легше. А коли прокидаєшся вранці і усвідомлюєш, що ти не в своєму домі, що в чужій квартирі, у чужій постелі, що все це не твоє і ніколи твоїм не стане, - такий постійний психологічний стан не допомагає твердо стати на ноги.

(На знімку праворуч - рідний брат Олександра, Майстер спорту України з пауєрліфтингу, багаторазовиий призер та переможець всеукраїнських чемпіонатів, переможець Кубку Дунаю 2021р.)

На жаль, усі, з ким доводиться спілкуватися, переживають такі почуття, як і Олександр Дубовий, усім страшенно хочеться додому. Наразі всі ми перебуваємо у стані, ніби нас підняло в повітря і щось не дає опуститися на землю, на свою землю. Так і живемо, між небом і землею… Поки точаться жорстокі бої на підступах до Кремінної..., гинуть воїни.., йдуть у вічність сини – наш цвіт і майбутнє.., стікає кров’ю місто і чорними провалинами розстріляних вікон порожніх будинків вдивляється у далечінь, виглядаючи своїх господарів.

Хто міг подумати, що з нами таке станеться?..

Ганна Паламарюк.