Ганна Гайворонська: спогади про Дмитра Павличка

Днями пішов у засвіти класик української поезії Дмитро Павличко. Кремінська поетеса Ганна Гайворонська, яка була особисто знайома з ним, написала щемливі спогади про митця, який залишив яскравий слід у її житті, який, завдячуючи їй, неодноразово відвідував Луганщину, ходив стежками Кремінського лісу, обіймав столітні дуби у нашому заповітному Дубовому гаї…

"Сьогодні в мене цілий день болить серце. Так воно відреагувало на сумну новину -

відійшов у засвіти великий поет України Дмитро Павличко.

Співчуття майже в усіх газетах, на сторінках фейсбуку. Всі, хто був з ним знайомий або

зустрічався з поетом на заходах, виставляють свої знімки біля корифея, в променях, хоч вже і спочилої в Бозі, але, однак, дуже відомої людини.

А мені подумалося, де ви всі були, коли Дмитро Васильович тяжко хворів, коли лежав у ліжку самотній і всіма забутий? Господь дарував йому чималий шмат життя. Дожити до 93 років - це вже подвиг. Більшу частину свого життя Дмитро Павличко був у вирі подій. Він сам творив історію України, коли був депутатом Верховної Ради; коли рухав уперед Народний Рух України; коли збирав на свої поетичні вечори тисячі прихильників. У нього було енергії на чотирьох, це був лідер, політик, блискучий оратор і полум’яний поет.

Познайомилася я з Дмитром Васильовичем на першому Міжнародному Шевченківському святі «Від серця Європи - до серця України». Мене щойно прийняли до членів НСПУ і ощасливили участю в цьому незабутньому святі. Була я тоді молода, красива і гонорова.

Свято відбувалося на величезному білому теплоході «Маршал Рибалко». Тут були гості з усього світу - Японії, Китаю, США, Німеччини, Франції і, звісно ж, наші відомі українські письменники. Ми пливли по Дніпру, зупинялися у великих портах і

виступали. Саме на цьому святі я познайомилася з Іваном Драчем, Романом Лубківським, Миколою Руденком і Дмитром Павличком.

У 1990 році мені довелося керувати Луганською обласною організацією «Всеукраїнська Жіноча громада», яку очолювала на той час дружина Івана Драча, Марія. Ось на цій посаді я організувала обласну нараду творчої інтелігенції і запросила на неї Дмитра Васильовича, який радо відгукнувся. Відбувалася ця нарада в Луганську, в чудовому приміщенні обласної філармонії, а відкрила її моя маленька доня-першокласниця Богданка. Вона вийшла на велику сцену і голосно прочитала мій вірш «Я українка». В залі морською хвилею прокотилися оплески. А потім все пішло своєю чергою.

Виступав і Дмитро Павличко, і говорив про відродження Луганщини, читав свої вірші. Наша інтелігенція була в захваті: бачити і слухати живого класика не кожному судилося.

А після наради, я запросила Дмитра Васильовича поїхати в мою рідну Кремінну. Нам дали машину і ми помандрували. Від Луганська до Кремінної 120 кілометрів. Павличко увесь час дивився у вікно машини, а потім мовив задумливо:

- Яка ж тільки красива Луганщина. А я уявляв її сірою, притрушеною вугільним пилом.

Коли ми приїхали до мого будинку і двері відчинив мій тато, Андрій Григорович, то він

втратив дар мови від здивування. Батько мій газетяр і кого-кого, а Павличка знав у

обличчя. Після невеликої паузи тато сказав:

- Ганю, а де ти Павличка взяла? Невже це сам Павличко?

- Павличко, тату. Але нам ніколи, я хочу йому якомога більше показати свою Кремінну.

Потім ми поїхали в наш заповідний Дубовий гай, де росли вікові дуби в три обхвати.

Це було влітку, і все пахло і буяло, співало і дзижчало. Дмитро Васильович кілька хвилин

стояв, наче заворожений і слухав, дивився, а потім прочитав вірш, написаний щойно в

цьому гаю і присвятив його мені. Потім він вирвав аркуш паперу з свого блокнота і

написав його своєю рукою з присвятою мені. Це не був вірш, присвячений жінці, це був

вірш про дівчинку, яка загубила своє дитинство серед столітніх дубів. В мене він і до цього часу зберігається, але… в Кремінній, де залишилось все моє життя і все найцінніше, що є в моєму житті: книжки Дмитра Павличка з автографами, мої власні книжки, нагороди, альбоми.

Вдруге Дмитро Павличко приїздив до мене в Луганськ, на мій 60-літній ювілей. Це вже

було перед самою війною, в 2012 році. Перед цим якраз в мене вийшла поетична збірка «В

обіймах Ангела», передмову до якої написав саме він, український класик Дмитро

Павличко. Це була копітка робота. Я надіслала йому свій рукопис, дещо він правив, дещо просив додати. Тоді через його руки пройшло чимало моїх поезій. Зате яка ж передмова була! Інтернету тоді в мене не було, не було і фейсбуку і тільки одиниці знали про мою книжку з передмовою Павличка. А я на той час вже сиділа, наче на прив’язі, біля своїх тяжкохворих чоловіка і мами, і не дуже розповсюджувалася про високу оцінку великого поета моєї творчості. Мені завжди було ніяково цитувати те, що написав тоді в передмові Павличко. Ось лише кілька рядків, які я запам’ятала назавжди. «Поезія Ганни Гайворонської сягає вершин Миколи Руденка і Ліни Костенко, але в неї ще такий

могутній творчий потенціал, що я лише можу собі уявити, скільки чудової поезії ще

подарує нам за своє життя ця творча особистість».

На початку книжки я розмістила ксерокопію вірша, присвяченого мені, рядки, які були

написані рукою знаменитого поета.

А тепер про сам ювілей, який відбувався в Луганську. Дмитро Васильович приїхав з дружиною Богданою, тому я мала змогу познайомитись і з нею. Ювілей проходив у Будинку творчої інтелігенції і на нього зібралася майже половина мешканців Луганська: учні, просвітяни, вчителі української мови, поети Луганщини, телебачення. Ніде було яблуку впасти.

Перед початком ювілею, Дмитра

Васильовича люди обліпили, наче бджоли бочку меду. Цитували його вірші, всі разом

співали «Два кольори». Це було справжнє свято поезії, музики, пісні. Відкрив мій вечіртакож Дмитро Павличко, який читав свої вірші. Не могла ж я виступати попереду класика. Потім, коли народ трішки вгамувався і наситився Павличком, надійшла і моя черга читати поезії.

Звучали пісні на мої слова і на музику талановитої композиторки з Кремінної,члена спілки композиторів України, Олени Гончарук. А співали їх солісти обласної Луганської філармонії Олена Босенко та Ігор Новіков. Це було незабутнє свято. З цього

ювілею в мене є цілі відеокасети, знімки, які також лишилися в Кремінній. Але я

роздобула фото з цього ювілейного вечора , які надала моя землячка, бібліотекар Світлана Редя, з якою ми провели в Кремінській бібліотеці чимало літературних зустрічей.

Ось на цьому самому знімку, вже за святковим столом, Дмитро Павличко сказав незабутні слова: