Луганський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» евакуювався з Луганська до Кремінної у 2014 році. Завдяки начальнику ліцею, бригадному генералу Валерію Ємбакову, тут, серед мальовничої природи і правічних сосен Кремінського лісу, навчальний заклад отримав друге дихання. Приміщення колишнього інтернату було капітально відремонтовано, обладнано в стилі сучасних вимог, оснащено новітньою технікою і стало зразковим освітнім осередком не тільки в області, а й в Україні. Навчатися тут було престижно і витримати конкурс, щоб отримати на це право, вдавалося далеко не всім бажаючим. 

Це була гордість Луганщини. Але…почалася війна.

(На території військового ліцею. 
Архівні фото 2021 року)

Як жив у цей час військовий навчальний заклад – про це ми говорили з вчителькою математики та інформатики Іриною Іванівною Кобзар.

• - Коли війна стрімко докотилася до нашого міста, постала необхідність 200 дітей, що навчалися в ліцеї, передати батькам, тобто відправити їх до домівок по всій Луганській області. Це було дуже складно за тих умов.
• Ще складніше було всередині березня розпочати дистанційне навчання. Адже у Кремінній та і в інших містах області уже були проблеми зі світлом, зв’язком. З багатьма дітьми було складно встановити контакт. Зокрема, в мене був учень з Рубіжного, де вже точилися жорстокі бої, і я навіть не знала чи він живий.
• 
• 
• На кінець навчального року нам треба було випустити 100 дітей, підготувати всім документи, щоб вони могли вступити у військові виші. Ми це зробили. І практично всі випускники 2022 року вступили у вищі військові навчальні заклади, вищі навчальні заклади Міністерства внутрішніх справ та Міністерства надзвичайних ситуацій.
• Згодом, через ускладнення ситуації, і вчителям та працівникам ліцею довелося виїжджати з Кремінної.
• Адміністрація ліцею під керівництвом начальника бригадного генерала Валерія Ємбакова почали працювати над тим, щоб ліцей відкрився у безпечному місті. Бо в нас же військовий заклад, де існує свій порядок, ритуал, дисципліна, які не можна забезпечити у онлайн-режимі.
• У вересні ми ще продовжували навчатися дистанційно. А вже з 1 жовтня переїхали до міста Березань Київської області, де нас гостинно прийняв Березанський аграрний професійний ліцей. Тепер у нас організовано змішане навчання, бо частина дітей знаходиться за кордоном, частина - на окупованих територіях, намагається вийти на зв'язок, але це дуже-дуже складно. Ті ж, хто був в Україні, почали з’їжджатися до нас. Були й такі, що добиралися з окупованих територій через Європу по 4-5 діб. Декому вже довелося пережити тяжкі втрати рідних. І коли вони нарешті добралися до нашого ліцею, де, чесно скажемо, зовсім інші умови, не такі, які були у Кремінній, то вони не могли нарадуватися:
• -Я не можу надихатися цією атмосферою рідного закладу і близьких людей! Мені тут все подобається, - говорили один перед одним.
• 
• 
• І скільки було щастя в очах наших учнів! Переїхали в Березань і деякі вчителі та офіцери з Кремінної. За цей час набрали неповну кількість першого курсу, попросилися до нас на навчання березанські хлопці.
• Є першокурсник з Пологів Запорізької області, де зараз теж дуже складна ситуація. Він скільки наслухався захоплених відгуків від другокурсників про ліцей, який був у Кремінній, що дуже мріє продовжити навчання саме там. На жаль, ліцей наразі дуже постраждав. І це втрата не тільки для Кремінщини, Луганщини, а для всієї України. У нас був освітній заклад європейського зразка: чудові житлові кімнати, спортзал з душовими кабінками, шикарний стадіон, у кожному класі інтерактивні дошки. Наші випускники часто пишуть нам у соціальних мережах і зізнаються: «Ми згадуємо навчання у Кремінній, як найкращі роки нашого життя».
• 
• Тут, у Березані, ранки, як і у Кремінній, починаються з підняття прапора і виконання гімну (вдома це проводилося на шикарному плацу, а тут ми його собі уявляємо).
• Тут у нас теж лунають повітряні тривоги, і ми опускаємося у бомбосховища, де і уроки проводимо, і, нерідко, спимо. Потерпаємо і через відключення електроенергії. Але ми живемо однією родиною, разом долаємо труднощі. І віримо, що ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!
• Моя група буде у цьому році випускатися, тому я дуже переймаюся долею своїх учнів.
• Хоч мені завжди подобалося працювати з дітьми (і в інтернаті, і у професійному ліцеї №91), але саме тут моя душа відчула особливе покликання і нерозтрачені материнські почуття. У нашій сім’ї вже виросли дві дорослі доньки. А тут - хлопці.
• 
• Такі різні, такі неординарні і допитливі, які примушують тебе триматися в тонусі, постійно розвиватися. Вони ще діти, які приїхали з Попасної, Лисичанська, Троїцька, Мілового, Сєвєродонецька і які вже бачили багато лиха. Але розумію, що завтра – це вже чоловіки, яким випаде нелегка участь захищати країну.
• На жаль, серед наших випускників є загиблі у цій війні. І це дуже гіркий, пекучий біль. Не для того матері народжують синів, а вчителі виховують учнів, щоб їх потім ось так непоправно втрачати.
• Віримо, що війна неодмінно закінчиться, ми повернемося до свого навчального закладу, відбудуємо його знову і будемо виховувати ліцеїстів вже для кращої участі.
• Ганна Паламарюк.