Бо коли розпочалася Друга світова війна, 10-річною дівчиною вона пішла працювати у госпіталь, що знаходився біля «старої» аптеки. Маленька Люся завзято допомагала медперсоналу: прала, прибирала, носила важкі відра з бинтами і кров’ю, піклувалася про поранених бійців. Тож її дитячі очі побачили війну «впритул».

Ми познайомилася з Людмилою Гаврилівною понад 10 років тому, під час інтерв’ю. 

І тоді мене найбільше вразили не стільки зворушливі історії жінки про війну, скільки її дивовижна здатність запам’ятовувати. Між розповідями вона згадувала вірші, які зачитувала важко пораненим солдатам, співала пісні, якими розважала бійців у госпіталі, могла навіть передати зміст солдатських листів-трикутників, які писала разом із військовими для їх рідних і коханих. Та з кожним новим рядком у її пам’яті виринали важкі спогади воєнного дитинства, тому нашу розмову часто переривали сльози…

І ось ми знову зустрілися. Зустрілися далеко від дому і в умовах страшної та несправедливої війни. Сьогодні Людмилі Гаврилівні 91, а вона так само розпочинає нашу розмову з віршів. Тільки тепер її вірші пронизані тугою за рідною домівкою.

Рідні евакуювали Людмилу Гаврилівну у березні 2022 року. Їхати жінці не хотілося, але і залишатися під обстрілами було дуже небезпечно.

Спочатку всією родиною жили на Тернопільщині, а тепер знайшли більше і комфортніше житло у Дніпрі.

- Людмило Гаврилівно, що найцінніше взяли із собою, коли виїжджали?

- Книги. Це, зокрема, книга про історію нашого краю (туди входять і численні розповіді Людмили Гаврилівни про війну – ред.) та наша родова книга.

- Що скажете про нинішню війну?

- Надзвичайно важкі часи зараз... А у мене, мабуть, така доля – пережити одну війну, потім іншу… Дай, Боже, пережити.

- Як думаєте, коли це все закінчиться?

- Можливо, десь у травні. Але я не впевнена.

- Що б хотіли передати кремінянам через нашу газету?

- Друзі мої, колеги, дорогі земляки. Я жива, я здорова. Я бажаю кожному з вас мирного неба і з нетерпінням чекаю зустрічі вдома, у рідній любій Кремінній! Хочу вас бачити там щасливими і здоровими!

Наостанок Людмила Гаврилівна зачитала вірш, який написала в умовах сьогодення:

• Слушайте, слушайте, слушайте!
  От всех убитых, от тех, кто в бой ходил, и тех, кто не ходил.
  От печальных вдов, от детей, шедших в первый класс,
  От любивших и недолюбивших,
  От тех, кто не вернулся в свой родимый кров –
  Говорю, говорю, говорю:
  Пусть будут третьи смены,
  Третий "Днепрострой",
  Но не будет третьей мировой! 
• Бажаємо Людмилі Гаврилівні міцного здоров’я, сил та енергії! І нехай її мрії та сподівання здійсняться. 
• Яна Величко.