Виїхала, але улюблену справу не залишила. Як Алла Волобуєва продовжує допомагати особливим діткам

Виїхала, але улюблену справу не залишила. Як Алла Волобуєва продовжує допомагати особливим діткам

Виїхала, але улюблену справу не залишила. Як Алла Волобуєва продовжує допомагати особливим діткам

Алла Вікторівна Волобуєва (Рибальченко) була соціальним педагогом і вихователем у Кремінській обласній спеціальній школі.

Але більше її знали в середовищі батьків і дітей з особливими потребами, як громадського діяча. Для таких дітей з усієї Луганщини вона організовувала соціо-культурні фестивалі, шоу, різноманітні конкурси. Діти приїздили до Кремінної зі своїми номерами, виступали і почували себе на сцені великими артистами. Це давало їм віру жити, боротися за своє місце під сонцем.

Цікаві вечори, урочисті і весільні програми 

готувала Алла Вікторівна зі своїм чоловіком, Олександром Рибальченком, і для дорослих.

Але враз…тріснула струна на гітарі, обірвалася пісня…. 29 березня, коли Кремінну цілу ніч страшенно обстрілювали і не вдалося й на хвилинку заснути, прийняла гірке рішення. Спочатку вдома залишився чоловік і їхні мами. А Алла Вікторівна з донечкою і подругою виїхали в Дніпро. Ночували і в церкві, і в притулках, поки не знайшли квартиру. А, поселившись у трикімнатному помешканні, почали активно «витягувати» кремінян до Дніпра. Таким чином, їхня квартира перетворилася на своєрідний «хаб», у якому розміщувалися рідні і знайомі, поки шукали житло або, вже звідси, їхали кудись далі.

Кремінська спеціальна школа перестала працювати, але як волонтер громадської організації «Амі-схід», Алла Вікторівна продовжувала у Дніпрі займатися у онлайн-режимі сценічною майстерністю з дітьми з інвалідністю. До цієї творчості долучилися згодом і дітки з сімей ВПО.

- Впродовж літа ми працювали, проводили фестивалі, до яких долучали дітей не тільки з Луганської області, а й з усієї України.

А на початку вересня КУ «Попаснянський реабілітаційний центр «Лелека» мені запропонував попрацювати з дітьми з інвалідністю.

«Лелека» - це потужний реабілітаційний центр. У мене вже був досвід співпраці з ними, часто їздила до них у гості, на свята.

З початком війни Центр перемістився у Житомир. А багато їхніх працівників виїхало за кордон, тож заклад потребував нових кадрів. Зокрема, потрібен був дефектолог, чим я займалася у своїй Кремінській обласній спеціальній школі. (До речі, я з неї не розрахувалася, перебуваю на простої і мрію туди повернутися. Наших дітей ми встигли відправити батькам. А дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківського піклування, відправили в заклади Львівської області).

Наразі я працюю з дітками очно, у нас повноцінні уроки. Приходить на заняття і молодь Житомира з особливими потребами. А по громадах Житомирської області надаю послуги молодшим діткам з логопедії і з дефектології. Займаємося музичною, танцювальною терапією, проводимо соціо-культуррні заходи.

Перед Новим роком в рамках одного проєкту мені подарували мильні бульбашки і я проводжу мильні шоу з дітьми.

Своїх нових підопічних полюбила всім серцем і радію їхній кожній маленькій перемозі.

Показова історія Тимурчика – дитини з аутизмом. Він приїхав зі Слов’янська, пережив великий стрес. Хлопчик взагалі не розмовляв. Мама була в розпачі, що немає жодних позитивних результатів, скільки б не займалися з дитиною. Сьогодні він вимовляє склади, розрізняє кольори, почав співати пісню. Як же я цьому радію!

Інший хлопчик теж мав мовленнєві порушення. Зараз вимовляє всі букви. Це велике щастя для мене - допомагати дітям.

Звичайно ж, дуже сумую за тими, кому вже давно віддала своє серце. У мене навчалися Аня Поліщук і Рома Куценко – діти з хворобою ДЦП. Вони у Кремінському спортивному комплексві «Олімп» займалися параплаванням. Аня була в резерві Олімпійської команди. Зараз діти в Черкаській області. Зі своїм тренером Олексієм Олександровичем Ганусенко продовжують займатися параплаванням. Ми з ними постійно на зв’язку. Та практично з усіма ми на зв’язку. Окрім тих, що залишилися у Кремінній. Там зв’язку немає.

На жаль, один наш учень загинув. Сергійко жив у Новокраснянці. Село швидко окупували і  сім’я не встигла виїхати. Хлопчик помер від осколкових поранень. Сергійко був працьовитим, допомагав у всьому, гарно навчався. Невимовний жаль пережили всі, хто його знав.

… Ми обов’язково поверномося додому, відновимо свою школу, яка частково зруйнована, зустрінемо своїх учнів. Це неодмінно станеться!

Записала Ганна Паламарюк. 

Слідкуйте за нашими новинами на телеграм каналі
20:10
209
Немає коментарів. Ваш буде першим!