Переселенцям буває дуже важко повернутися до звичного життя. Це і спогади пережитого, і туга за домом, і труднощі з пошуком житла, і проблеми з роботою. Як не опускати руки, йти вперед, Крістіна поділилася з нашими читачами.

НЕ ХОТІЛОСЯ ПОКИДАТИ РІДНИЙ ДІМ

Крістіна з чоловіком та 6-річною донькою до останнього не виїжджали з Кремінної. Від обстрілів ховалися у більш-менш безпечному підвалі разом з рідними, бо гуртом завжди легше. Місто залишати не квапилися, проте «тривожну валізу» зібрали заздалегідь, і повністю заправлені машини також стояли напоготові.

Поїхали вже аж 15 квітня, коли зрозуміли. Тоді біля Кремінної якраз точилися важкі бої. Тож виїжджати було дуже страшно.

«Ми виїхали з братом мого чоловіка та його родиною. Пам’ятаю, як на українських блок-постах військові казали нам: «Женіть, що є сили, нікого не чекайте, колони не тримайтеся». Від цих слів усередині все тремтіло від страху, але хотілося якомога швидше вивезти дітей у безпечне місце.

Тому дорогу подолали швидко. Далеко не поїхали, зупинилися у Дніпрі, бо, як і всі, сподівалися через 2-3 тижні повернутися додому».

НА НОВОМУ МІСЦІ

Спочатку розмістилися у дитячому центрі, де тимчасово поселяли таких же переселенців з гарячих точок. А паралельно шукали житло для довготривалої оренди: у оголошеннях, на сайтах, через знайомих. Проте все було марно: то умови погані, то ціни «кусалися». «Але ми не здавалися. Вірили, що «наш» будинок сам нас знайде», - розповідає Крістіна. Так і вийшло: через деякий час родина Астапенкових натрапила на чудовий дім, який підходив за всіма параметрами і, до того ж, був схожий на їхній рідний дім у Кремінній.

Та щойно владнали житлове питання, почався складний процес адаптації до нової реальності. «Було тяжко морально. Здавалося, що все це якийсь страшний сон, з якого ти ніяк не можеш прокинутися… Минав день за днем, а ми навіть речі із сумок не діставали - не хотілося вірити, що ми тут надовго застрягли. Та найтяжче було дітям. Вони постійно просилися додому, до своїх друзів, у свій садочок, сумували за іграшками, речами, ліжечками…», - ділиться Крістіна.

Саме діти допомогли дорослим не загрузнути в цій депресії дуже глибоко. Крістіна з їхньою невісткою – Катериною, розуміли, що дітей не можна позбавляти дитинства, тож постійно влаштовували дозвілля для доньок: щодня водили малечу гуляти у дитячі парки, сквери або просто прогулювалися містом сім’ями, деякий час відвідували танцювальний гурток. Найбільше дівчаткам подобалося кататися на трамваях та тролейбусах, бо такої «розваги» у Кремінній не було. Тож, і сестрички відволікалися від негативу, і батькам ніколи було думати про погане.

ПОШУК РОБОТИ — ДОПОМОГЛИ СТАРІ КЛІЄНТИ

«Та до кінця подолати стрес від переїзду я не могла без своєї улюбленої роботи», - каже Крістіна. Дівчина – майстер із нарощування, ламінування вій та оформлення брів. Вдома вона успішно займалася цією справою, облаштувала своє робоче місце і, головне, напрацювала гарну клієнтську базу. А з війною все втратила.

Саме старі клієнти підштовхнули дівчину до дій: «Мої дівчата казали: нам тебе так не вистачає, повертайся! І я почала ворушитися, - розповідає Крістіна. – Спочатку потрібно було закупити новий матеріал і найскладніше – знайти нормальний кабінет, не гірший, ніж був удома. Я перебрала цілу купу варіантів - салонів, кабінетів, комор, об’їздила чи не все місто. Але то ціни захмарні, то умови, м’яко кажучи, «не дуже». У якийсь момент навіть почали опускатися руки... Та в глибині душі я знала, що знайду те, що шукаю. І ось одного вечора моя кума скинула мені в Інстаграмі оголошення, що здається косметологічна кушетка у гарному, чистому, світлому кабінеті, і ціна задовільна. Вже на ранок я домовилася про зустріч. Так і знайшла своє місце, а ще познайомилася з чудовою дівчиною, власницею салону, яка тепер разом зі своєю мамою стала ще й моєю постійною клієнткою. Все склалося, як треба, бо я в це вірила!».

Крістіна каже, що починати було не страшно. «Страшно – нічого не робити і бути заручником ситуації. Я так не хотіла. До того ж, я просто обожнюю свою роботу! Заради клієнток я готова просинатися зі сходом сонця і працювати хоч до ночі. А ще я переконана, що на кожного майстра завжди знайдеться свій клієнт», - розповідає дівчина.

Так і сталося. Швидко підтягнулися старі клієнти, а також з’явилося багато нових, місцевих. Більш того, Крістіна почала викладати курси бровистів. Провела для дівчат базовий курс «BROW-MASTER» і вже має першу випускницю.

Ось так улюблена робота допомогла Крістіні зібратися з думками і повернутися до звичного життя. Тепер дівчина прагне продовжити розвиватися саме у Дніпрі. Тут родина вже обзавелася цікавими знайомствами і новими друзями.

«Попри війну і всі труднощі, життя триває. Сьогодні ми всі навчилися бути відважними і не гаяти дорогоцінний час», - каже дівчина.

 Яна Величко.

Тетяна Вергун.

СитиХаб