«У Польщі добре, але ми обов’язково повернемося додому!»: історія багатодітної родини з Кремінної, у чий будинок прилетіло вже двічі

«У Польщі добре, але ми обов’язково повернемося додому!»: історія багатодітної родини з Кремінної, у чий будинок прилетіло вже двічі

«У Польщі добре, але ми обов’язково повернемося додому!»: історія багатодітної родини з Кремінної, у чий будинок прилетіло вже двічі

Житло багатодітної родини Бородіних майже зруйноване, але вони не втрачають оптимізму і мріють повернутися та все відбудувати. 

В районі, де жили переважно пенсіонери, їхня сім’я була своєрідним камертоном: під дитячий щебіт вулиця засинала і прокидалася. Так, тут діти вставали рано, бо вже до схід сонця тато починав поратися у дворі і звідти доносився стукіт молотка, дзижчання інструментів. А хлопчики були на підхваті. І поки батько їхав на роботу, який працював сантехніком у районній лікарні, вже було перероблено купу справ.

Такий був ритм багатодітної сім’ї, які гуртом створювали собі затишок, постійно облаштовували куплений старий будинок, перетворюючи його в затишне гніздечко. А батько, окрім своїх турбот, допомагав усім сусідам: налагодити полив городу, покосити траву, відремонтувати замок, двері, дах, електроприбори… Та з чим тільки до нього не зверталися! Діти, постійно бачачи батька у роботі, і самі бралися за все. Відомо ж, що власний приклад – то головний важіль виховання.

Влітку на дачу приїздили ще й сусідські хлопчики і тоді в них починався цікавий і насичений екскурс в історію і географію краю. Вони досліджували місцевість навколо шахтних териконів, залазили на саму їх вершину; вивчали узбережжя річки Красної, ловили на вудку дрібних карасів і смажили їх на вогнищі; смакували ще нестиглими черешнями і яблуками, що рясно звисали з-за парканівсусідніх дворів. Це були неповторні дні, які формували душу дитини і зароджували паростки любові до рідного місць.

(Безтурботне дитинство з сусідськими дітками до війни).
Але все це в один момент закінчилося.

У дім Бородіних «прилетіло». Батька витягли з-під завалів сусіди. На щастя, серйозних травм не зазнав. А мама з дітьми та онуками, відчуваючи небезпеку, що вже гучно кружляла в їхньому районі, щойно перед цим покинула Кремінну. 

Всього їх було вісім людей: шестеро дітей і двоє дорослих. Без допомоги волонтерів, звісно, їм би було важко розібратися, куди рухатися, де зупинитися? Тому допомагали служителі і волонтери церков. Загалом, з рук у руки, їх передавали чотири церкви. В кінцевому рахункувони прибули в Польщу. На одному з пунктів їх нагодували, дали одяг, дітям – іграшки, і поліцейські привезли сім’ю в містечко Гіби.

На місяць їх прихистила сім’я пані Терези і пана Мар’яна. Потім мама Оля пішла працювати в лісництво, де впродовж двох місяців висаджувала ялинки.

(Мама Ольга). 

Робота ця була для неї звичною і зрозумілою, тому що і в Кремінній доводилося цим займатися. Тож її професіоналізм припав до душі керівництву лісництва. І господар підприємства надав сім’ї будинок: великий, з усіма зручностями. А працівники лісництва допомогли з технікою:подарували холодильник, пральну машинку, посуд, нанесли купу продуктів. І, на радість дітям, біля паркану будинку казковим чином з’явилося аж 12 велосипедів – обирай, який до вподоби!

Згодом приїхав до них і тато. Лісничі і йому подарували автомобіль, щоб швидше добирався до робочого місця. Володимир зараз працює на будівництві, а Ольга (так як у лісництві робота сезонна) влаштувалася на фабрику «Американо-табако».

(Тато Володимир)
Старший син Саша вступив до технікуму, вчиться на автомеханіка, здає іспити на водійські права.

Женя навчається в 7 класі, найменша Віка – в третьому, син старшої доньки Насті, Микитка, – в четвертому. Є ще меншенький Настин Владик, і Дмитрик – синок донечки Юлі, яка служить у Збройних силах України. Вони поки вдома, з Настею, яка займається господарством, годує і доглядає велику сім’ю, поки батьки на роботі, а старші діти – на навчанні..

Все у них добре. Життя, побут налагодилися. А між тим, з Кремінної прийшли тривожні вісті: в їхній будинок «прилетіло» вдруге і від колишнього гніздечка, в якому вони гуртом створювали затишок, майже нічого не лишилося.

(Будинок родини після прильотів). 
Та Бородіни – оптимісти. Девіз їхньої сім’ї – це праця і надія на власні руки, яких у родині багато. Вони все зможуть!

- Тож плануємо трішки підзаробити грошей, щоб було за що відремонтувати зруйнований дім, і будемо їхати додому, - говорить глава сім’ї. – В Польщі добре і ми дуже вдячні за увагу до нас і за підтримку. Але це не наша країна, не наша земля. Наше серце і наше коріння – у Кремінній. Ми всі туди повернемося. Який би довгий шлях не пролягав до Батьківщини.

(Дорога додому). 

Автор - Ганна ПАЛАМАРЮК.

Слідкуйте за нашими новинами на телеграм каналі
13:50
559
Немає коментарів. Ваш буде першим!