З архіву газети: династія Дикарєвих
Микита Дикарєв приїхав у Стару Краснянку з Куп’янського району Харківської області у 1933 році. Тоді в країні лютував голод, який жорстоко пройшовся по його сім’ї: з 12 дітей вижило тільки четверо. Тож довелося змінити сільський спосіб життя, покинути рідні місця і йти працювати на шахту, де видавали хоч якісь харчі.
Він влаштувався на шахту «Майська» в Привільному, посадчиком покрівлі. Так і започаткувалася велика шахтарська династія Дикарєвих, яка сьогодні має загальний трудовий гірничий стаж більш як 150 років. А у Старій Краснянці з 1933 року й по сьогодні живе не одне покоління Дикарєвих, хоча прізвище продовжили тільки два Микитиних сини – Василь і Борис. Борис, до речі, народився вже тут, п’ятою дитиною чи 13-ою, якщо врахувати померлих. Народився перед самою війною, яку батько, Микита Андрійович, пройшов від дзвінка до дзвінка й повернувся додому і на шахту живим.
Сини продовжили батькову справу. Василь, який теж пройшов дорогами війни, 24 роки потому відпрацював на шахті «Східна» у Кремінній, забійником. Естафету діда продовжив онук Олексій.
Борис теж почав трудову діяльність на шахті «Східна», а після її закриття перейшов на шахту імені Г.Г.Капустіна, де працював майстром-зривником до пенсії.
Незважаючи на те, що Борис був 13-ю дитиною, він народився в «сорочці», яка його оберігала по життю. Були жорсткі травми, одного разу його витягли з-під завалу з перебитим хребтом, але живим.
А ще Борис Микитович грав у футбольній команді шахти «Східна», про що згадується у книзі «Історія розвитку вугільної промисловості на Кремінщині».
Сини Бориса Микитовича, Леонід і Сергій, певне, найщасливіші представники династії. Бо саме на їх долю випав і розквіт гірничої справи в країні, і всі почесті та слава шахтарської професії. Брати працювали на шахті імені Капустіна в одній ланці гірничих очисного забою, яку очолював старший, Леонід. Їх ланка гриміла не тільки на шахті Капустіна. Про успіхи колективу говорили в пресі і по телебаченню на всю Луганську область.
(Леонід Борисович Дикарєв)
- Бувало, піднімешся на-гора після нічної зміни, а тебе вже зустрічають з квітами і почестями,репортери беруть інтерв’ю, - пригадує Леонід Борисович. – В нагороду за високий видобутокне раз отримували путівки в санаторії, на турбази. Шахтарська праця високо цінувалася в країні.
Хоча була та праця тяжка і брудна, а ще дуже небезпечна, Леонід Борисович розповідає про неї з великою любов’ю. Ось у 40 років він уже пішов на заслужений відпочинок, заробивши 20 років підземного стажу. Але не зміг всидіти вдома, засумував за колективом, постійно снилася шахта, лава, друзі. Тому, повернувся і ще 12 років відпрацював, вже будучи на пенсії.
Зараз відпочиває, як і молодший брат Сергій, що проживає з сім’єю тут же, у Краснянці. Шахтарського братерства не забувають, разом збираються на свята. Найдорожче і найбажаніше – День шахтаря, до якого готуються зарані.
Слухала Леоніда Борисовича і подумки захоплювалася цими людьми. Шахтарі – це особлива каста чоловіків: мужніх, надійних, вірних. Бо опускаючись під землю, вони щоразу прощаються з рідними, не будучи впевненими, що повернуться живими. На жаль, не раз і не двічі доводилося витягувати з завалів товаришів, з якими вже ніколи не судилося після зміни запалити цигарку. Тому так цінують життя і так дорожать своїми близькими і друзями. А їхні дружини, готуючи тормозок на чергову зміну, молять Бога, щоб це було не востаннє. І чекають - недочекаються чоловіків додому. Це чекання на генетичному рівні закладалося і в дітях. У Леоніда Борисовича навіть під землею щораз спливала перед очима картинка, як син з донькою сидять на підвіконнику і виглядають батька. І він просто зобов’язаний був повернутися цілим-неушкодженим.
Є в нього ордени і медалі. «Шахтарська слава» двох ступенів, «Шахтарська доблесть» прикрашають святковий костюм шахтаря. Та найвищою нагородою є його сім’я. Він збудував її разом з дівчинкою, яку примітив, коли тільки повернувся з армії. Але Надійці тоді було тільки 14 років. Дочекався, коли та закінчить школу і тоді одружився. Сьогодні вони 35 років разом. Виховали гарних дітей, які вже створили свої сім’ї. А батьки й сьогодні дивляться одне на одного закоханими очима, як тоді, коли зустрілися поглядами біля сільського магазину, і вже ніколи не розлучалися ні помислами, ні життєвими дорогами.
Чотири покоління родини Дикарєвих відали себе шахтарській справі. І сьогодні на шахті імені Капустіна це прізвище продовжує жити. Старший син Сергія Борисовича – Ігор – працює помічником начальника дільниці ВШТ №1.
(Сергій Борисович з сином Ігорем)
Зі святом, вас, шановні представники славної династії Дикарєвих! Низький уклін за вашу героїчну і звитяжну працю від всієї громади!
Автор Ганна ПАЛАМАРЮК.