Представники цих країн першими відгукнулися на біду, яка прийшла до нас, і запрошували своїх «родичів» та їх господарів до безпечних місць, надаючи житло власникам розплідника з усіма умовами для облаштування підопічних тварин. Та хіба могла Оксана виїхати за кордон одна з собаками, залишивши на Україні чоловіка, двох синів та онука? І вони зоставалися у Кремінній.

- Найгостріша проблема полягала в тому, що собак нічим стало годувати, бо в місто вже не привозили ні продуктів харчування для людей, ні, тим паче, кормів для тварин. Те, що вдалося закупити в останній момент (курячі голови, лапи, субпродукти), виручало, поки було світло і працювала морозильна камера. Потім не стало електроенергії, газу. Кашу собакам і їжу собі готували на вогнищі. Але кожен раз при цьому наражали себе на небезпеку, бо невідомо було, коли прилетить і чи встигнеш добігти до підвалу.

Район, де ми живемо (поблизу школи №4), постраждав найбільше. Навколо нас практично не лишилося неушкодженого житла. В будинки сусідів прямі попадання були по декілька разів підряд. Наш дім дивом обходило стороною. Можливо, саме собаки були янголами-хранителями. У самоїдів, до речі, надзвичайна інтуїція.

Ось перед тим, як стався найсильніший обстріл (коли навколо нас погоріли будинки), з 4-ої години ранку Ліка і Хаммер не могли знайти собі місця, метались і скавучали так, що думала шукати ветеринара, може захворіли? І тільки коли після першого прильотуми побігли в погріб, собаки, поперед нас, кулею влетіли туди, забилися в дальній куток і затихли. Вони відчували небезпеку і попереджали нас. Після цього ми вже і спали в погребі. Це тривало більше 20 днів. А ще було доволі холодно. То ж пухнасті друзі рятували нас від холоднечі, обігріваючи своїми розкішними шубками, - розповідає Оксана.

Друзі-собаководи постійно телефонували (коли ще був зв’язок), і буквально «витягували» їх з Кремінної. Але, куди? Хто дасть житло з вісьмома дорослими собаками?Та і як виїхати маленькими «Жигулями» з такою кількістю тварин?

Ще й про сестру треба було потурбуватися, яка 20 днів просиділа у бомбосховищі Сєвєродонецька з двома такими ж собаками і п’ятьма цуценятами. А 9-поверховий дім, в якому вона проживала, повністю був зруйнований і наразі підлягає тільки знесенню.

У цей час їм дуже допомагали європейці, пересилали на карту кошти в індивідуальному порядку. А потім в Італії, на всесвітньо відомій виставці собак (де учасниками були і Оксанині «діти»), розмістили величезний стенд «На допомогу Оксані Дикань» і зібрали та переслали 1 тисячу євро. Така ж виставка була у Словакії і знову самоїдчики провели акцію по збору коштів для Оксани Дикань. Ще одна жінка, що займається самоїдами, більше місяця виготовляла своїми руками поробки, продавала їх і зібрані кошти надіслала Оксані.

- Така увага і турбота мене розчулила до сліз. Якби не ці кошти, як би ми змогли жити і утримувати таку кількість собак впродовж більше як п’яти місяців? Це дуже дорого вартує. Виходить, що за роки роботи з розплідником, я заслужила повагу і довіру серед багатьох заводчиків у різних країнах. Адже в Україні є й інші розплідники, але кошти збирали саме для нашого.

…А у Кремінній ставало дедалі небезпечніше. І ось нарешті подруга по клубу собаководів знайшла для «Самоїдів з хутора Диканьки» літню дачуу місті Підгородне Дніпропетровської області.

Сестра виїхала туди першою. Потім жителі Кремінної, які виїжджали з міста своєю машиною, погодилися взяти сина Єгора і двох собак. І тоді вже Оксана з чоловіком витягли заднє сидіння в своїх «Жигулях», запхнули туди шість собак і 3-го квітня покинули рідний дім, залишивши там цілий ботанічний сад рідкісних рослин і «золоту» стіну з медалей та вимпелів, які здобули самоїди на виставках.

(Архівне фото з дому)

Поки добиралися на нове місце, на «Новій пошті» у Підгородному на них вже чекала посилка: 120 кілограмів (6 мішків) корму, які відправила з Києва подруга по клубу Юля Подолян.

10 дорослих собак, 5 цуценят і п’ять людей – таким гуртом розпочали життя на новому місті. Тісно, не зовсім зручно, але всі живі і щасливі тим, що більше не треба сидіти в підвалі, що нарешті вони можуть ніжитися під сонцем. А влітку побачили, що рай може бути і на землі. Тут просто чудово, а для собак -

взагалі ідеальне місце.

Згодом стало просторіше: син переїхав у Дніпро, влаштувався на роботу і винайняв житло; сестра перебралася до Києва. Все, здається, владналося. Але наразі стоїть інша проблема. На дачі немає опалення і зимувати тут неможливо. Винайняти житло дуже проблематично: по-перше, з собаками ніхто не хоче приймати, а по-друге – це дорого, а в сім’ї наразі таких коштів немає. Продуктами харчування вони забезпечені, бо отримують їх в якості гуманітарної допомоги, а ось на корм для тварин потрібно мінімум 2 тисячі гривень щотижня. Заробити ж їх зараз ніде.

- Якби знала наперед, що таке буде – не розпочинала б свою справу, - розповідає Оксана. - А то в грудні минулого року відкрила салон краси (на першому поверсі приміщення готелю), обладнала його всім необхідним, вклала в це значні кошти. А тепер – ні салону, ні коштів, ні обладнання: варвари вирвали двері і забрали все: перукарські кушетки, мийки, крісла, манікюрний стіл, апаратуру, телевізор, кондиціонери. Та я не про це. Просто вкладені в салон гроші зараз так би нам стали в нагоді…

Шановні креміняни, луганчани, жителі інших областей! Може хтось із вас підкаже варіант, як допомогти сім’ї Дикань і їхньому розпліднику самоїдів перезимувати. Зараз важко всім. Такі ж проблеми постають і перед тисячами людей-переселенців. Ми мусимо допомагати один одному. Тільки об’єднавши зусилля, можна вирішити будь-які негаразди.

Автор - Ганна ПАЛАМАРЮК.