Ми з тобою, Кремінна: як живуть і про що мріють креміняни поза домом

Ми з тобою, Кремінна: як живуть і про що мріють креміняни поза домом

Ми з тобою, Кремінна: як живуть і про що мріють креміняни поза домом

Днями наше рідне місто Кремінна відзначило свій День народження. На жаль, тисячам кремінян цьогорік не вдалося побувати на іменинах міста, які, зазвичай, відбувалися на центральній площі у веселому і щасливому родинному колі.

Бо родина розлетілася світами. Але ми намагалися хоч віртуально поспілкуватися зі своїми земляками.

Історії людей, що покинули свої домівки, схожі одна на одну тим, що всі тікали від смерті, від розривів бомб та ракетних ударів. А ось як вони знайшли себе на новому місці, як продовжують жити, вирвані з корінням з рідної землі, - тут у кожного своя повість. Здебільшого – сумна, драматична. Ось прочитала пост однієї переселенки: «Живемо в школі, спимо на підлозі на матрацах, ходимо в їдальню. Так спливають дні, без радості, без надії, без віри в завтра, без життя…». Життя без життя. Гірко.

Але є й інші приклади, якими хочеться поділитися.


Родина Стародубцевих переїхала до Вінницької області. Родичі надали у користування хату батьків, яка вісім років пустувала. Роботи тут було чимало. Та хіба ж це проблема для великої родини? Поступово усе привели до ладу. Довелося відновлювати газо-, електро- та водопостачання, ремонтувати, поновляти, фарбувати, білити, косити та копати.

Великдень зустріли уже в затишній оселі. А паски з сільської печі ще ніколи не вдавалися такими смачними! Разом з односельцями Павлівки освятили їх у церкві; відвідали померлих прародичів на цвинтарі; сиділи за святковими столами у рідні, що нині здраствує.

А після святок приступили до городніх робіт. Гуртом обробили майже цілину, на якій впродовж багатьох років росла тільки трава. Взяли участь у Програмі «Сади Перемоги», отримали декілька мішків посадкової картоплі голландських сортів. Засадили аж два городи всім набором овочевих культур. Сьогодні вже смакують свої огірки, кабачки та ранні картоплю й капусту.

У великій згуртованій родині будь-яке діло спориться. А коли тебе ще й підтримують односельці, допомагають і словом, і порадою, і теплом своїх сердець, то поволі відходять на задній план і проблеми, що непокоять постійно. Як там дім, як рідне місто? З гіркотою дізналися, що будинок батька сьогодні стоїть без вікон та дверей і пограбований.

А ось тут, у Павлівці, їх щиро підтримують морально і надають матеріальну допомогу сусіди - родини Свистунів, Михальчуків, Харчуків, Тарасюків та Гуменчуків.

Людмила Віталіївна Стародубцева також, від імені всієї родини, висловлює подяку Вінницькій обласній адміністрації, Калинівській міській раді, Павлівському старостату.

  • -Дякуємо також усім павливчанам, які нас зустрічають на вулицях, радо вітаються та питають: чи не потрібна допомога? Дякуємо усім тим, з ким доводиться контактувати, хто допомагає нам пережити складні часи. Ваша щирість додає нам впевненості, вносить у наше життя затишок, додає віри в майбутнє. Життя продовжується. Маємо надію і сподівання, що війна закінчиться, що ми обов’язково повернемося додому, щоб відновити будинок, відбудувати рідну Кремінну!

Олександра Гараджа сьогодні у Горішніх Плавнях Полтавської області. Вона проживає у жінки, яка має свій невеличкий бізнес, і, в знак подяки за надане житло, допомагає їй по господарству.

Роздумуючи про становище, в якому люди опинилися після 24 лютого, ловить себе на думці, що війна всім обрізала крила.

  • -Війна вкрала у нас шмат життя, яке ще не можна було називати старістю. І нахабно у ту старість нас запхала...
  • Але навіть у становищі безвиході вихід є: відкриваєш одні двері,потім ще одні, і ще одні, а потім виходиш на город. Мені дуже подобається, що я на землі, на відкритому повітрі. На городі з самого рання, поки не жарко, підв'язую помідори, підпушую рослини й поливаю їх. Рву траву й несу її курям, гусям і козам (хазяйка тримає кіз, сама робить бринзу, адигейський сир). А в спеку читаю.
  • По новому захоплююся творами Пауло Коельо, Володимира Лиса, Дарини Гнатко, Дари Корній. Книжки з бібліотеки ношу цілими торбами. І навіть потрапила в сюжет по кабельному телебаченню у новинах про бібліотеку Горішніх Плавнів, яка долучила до читання книжок переселенців...

Але...Але! Я хочу додому. Додому дуже хочуть всі нормальні люди. Ось недавно послухала пісню Павла Зіброва про те, як він теж хоче додому. Була здивована, що рефрен той же: ми всі хочемо додому. У свою Кремінну!

І народився такий вірш:

Я ХОЧУ ДОДОМУ!

Я хочу додому...

Там лагідне сонце.

Там друзі найкращі

І квіти в віконцях...

Я хочу додому...

До себе й до тебе...

Найкраще й найвище

Блакитне там небо...

Я хочу додому...

До церкви й до річки...

Де плесо дзеркальне-

Як шовкова стрічка...

Я хочу додому...

Де квіти й фонтани...

Де діти сміються

На кіноекрані...

Я хочу додому!

У небо б злетіти-

Все бачити зверху

І... миру радіти!

Я хочу додому...

Світлана Чекан – координатор від Кремінної у Хмельницькій області. Їй доводиться часто спілкуватися з земляками, які живуть у містах і селах на Хмельниччині.

  • -Буває, подзвоню до людини з конкретним питанням, а на іншому кінці проводу – сльози і прохання не класти трубку: «Давайте ще трішки поговоримо, так радісно чути голос з рідного міста». І говоримо впродовж години, - розповідає Світлана. – Нерідко доводиться бути і порадником, і службою довіри, і психотерапевтом. Ось дізналася про історію жінки, яка непритомною потрапила до лікарні і її, в екстреному порядку, прооперували. Зателефонувала, щоб дізнатися про стан здоров’я, а вона у розпачі: «Мені вже недовго лишилося, але дуже непокоїть питання: як помирати у чужому краї?». Я її насварила і сказала, щоб і не думала про подібне. «Нам треба повернутися додому, там скільки роботи: житло привести до порядку, місто відбудувати, лад скрізь навести. Яке помирати? А хто Кремінну підніматиме?» І вона пожвавилася: «Ви мене переконали і додали сил та надії. Так, ми повернемося! І будемо жити! І знову оживе наша Кремінна!»

Подібних історій у Світлани чимало. До речі, вона, як працівник Кремінської міської ради, познайомилася з колегами міста Славути, де нині проживає. Часто спілкується з ними, бере участь у нарадах міськради, дещо переймає з досвіду їхньої роботи. Її тут уже вважають майже за свого штатного працівника, а проблемами нашого міста так перейнялися, що пообіцяли: «Хай все наладиться – ми обов’язково приїдемо до вашої Кремінної і допоможемо відбудувати ваше місто».

Такі приклади підтримують, надихають, вселяють віру в те, що ми неодмінно повернемося до рідного дому – у нашу Кремінну. 

Автор - Ганна Паламарюк. 

Слідкуйте за нашими новинами на телеграм каналі
18:05
725
Немає коментарів. Ваш буде першим!