​Гортаючи підшивки старих газет…

​Гортаючи підшивки старих газет…

​Гортаючи підшивки старих газет…

Щорічно, 28 жовтня ми відзначаємо День визволення України від німецько-фашистських загарбників. Ця війна назавжди залишиться в пам’яті нашого народу. Але найяскравіше широка панорама воєнних подій відтворюється, коли гортаєш підшивки старих газет. 

На пожовклих сторінках можна зустріти світлини з героями-визволителями і вони, наче живі, розповідають тобі про буремні воєнні роки… І непомітно зникає та часова межа, що віддаляє нас від 1944 року і дня, коли відбулося остаточне вигнання ворожих військ та її союзників за межі сучасної України. 

Пропонуємо і вам глибше пройнятися історією і прочитати матеріали, присвячені воєнній тематиці і надруковані колись давно у нашій газеті. Для цього запускаємо серію публікаій "Гортаючи підшивки старих газет", присвячених визволенню України. Сьогодні вашій увазі представлена стаття "Вірші, написані на Привільнянськім плацдармі" у газеті «Ленінський прапор» за 1970 рік.

Борис Михайлович Яроцький – наш земляк з міста Кремінної, нині поет, письменник, вчений, військовий педагог, старший викладач академії бронетанкових військ.

Дитинство його пройшло в нелегкі воєнні і повоєнні роки. У 1943 році біля міста Кремінної палав у вогні Привільнянський плацдарм.

Десятирічний хлопчат з жадобою видирався на терикон шахти і годинами спостерігав, як точився запеклий бій на Дінці. Підносив воду з криниці артилеристам, за що добродушні «боги війни» навіть дозволяли йому подивитись в стереотрубу, туди, де йшли в атаку наші бійці. З радощів аж підстрибував, коли на запрошення плацдарму артилеристи допомагали вогоньком.

А одного разу вечором, повернувшись з терикону додому, він побачив у своєму дворі пораненого бійця, у якого були перебинтовані обидві руки. Боєць сидів за столом під яблунею. Перед ним стояла алюмінієва миска з кулешем, і так як він не міг тримати ложку, мати годувала його з рук.

Легко поранені бійці, що самостійно добиралися з плацдарму до польового госпіталю, часто зупинялися у кремінян, відпочивали, пили воду, а ті їх поштували, чим могли.

Але боєць з перебинтованими руками запам’ятався назавжди. Він виявився балакучим.

  • -Вчора вночі на плацдармі ходили на штики, - говорив боєць хрипким голосом, - жарко було. Піддів я фріца, а другий на мене з ножем. Похапки схопився я за ніж руками. От він і розполосував жили… Спасибі, комбат підскочив своєчасно. Цікава він людина. Такю пісню написав перед атакою чи то вірш, всі бійці запамʾятали.

Солдат поклав на стіл забинтовані руки і тут же по памʾяті повторив вірша, написаного комбатом, як ішли бійці у бій, на смерть з ворогом.

З затаєним подихом слухав про це десятирічний злопчина. І на все життя запамʾятались йому два рядки:

«Трудно в атаку ходить штыковую,

Но посылать в штыковую – трудней!»

Пройшло відтоді більше тридцяти років. І ось одного разу Борис Михайлович одержав з Донецька книгу, складену місцевим журналістом Георгієм Васильовичем Тепляковим. Книга називається: «Твої визволителі, Донбас». І виявилось, що у ній на 353-й сторінці є такі вірші:

«Ночь освещает подбитые танки,

В небе какой-то шатается ас,

Тихо зачитан приказ об атаке,

Краткий. Сухой. Беспощадный приказ.

Снова вести под огонь пулеметный

Чьих-то мужей, и отцов, и сынов.

Кто из них вскоре раскинется мертвым,

В мокрой траве засыпая без снов?

Кто из них будет безногим? Безруким?

После сраженья пройдет до конца,

Кто из них будет рассказывать внукам

Об огнедышащем утре Донца?

Так, взбудоражены кратким приказом,

Тем, что вести на гибель велит,

Мечется в поисках истины разум,

Сердце, как старая рана, болит.

Но, командир, в эту ночь фронтовую

Сосредоточься и окаменей…

Трудно в атаку ходить штыкову,

Но посылать в штыковую – трудней»

Як вияснилось, автором цього вірша був командир 66-го гвардійського саперного батальйону майор Микола Матвійович Грибачов, нині відомий поет, лауреат Ленінської і Державної премій, Герой Соціалістичної Праці.

Борис Михайлович зустрівся в Москві з Миколою Матвійовичем Грибачовим, розповів йому про Привільнянський плацдарм, про бійся з перебинтованими руками, про вірш, що його він читав. І заіскрилися сльозинками очі в поета, бо це ж було в молоді роки, в героїчні і нелегкі.

Микола Матвійович розповів, що в його батальйон, який тримав оборону на плацдармі, повинен був прибути кореспондент. Коли він переплавлявся на правий берег Дінця, прилетіла «рама» - німецький розвідувальник-корегувальник. Човен доплив тільки до половини річки, коли від розривів снарядів закипіла вода. Добратися до правого берега нашим бійцям і кореспонденту не вдалося. У цей час на плацдармові його батальйон готувався до контратаки.

Часу було в обріз. І все ж, знаючи, з яким завданням направлявся на плацдарм кореспондент, комбат вирішив сам написати в газету.

Нарис не вийшов… Зате неждано, самі собою склались вірші. Списаний віршами папірець, перш ніж потрапити в редакцію, обійшов окопи. Їх читали кулеметники і автоматники, сапери і артилеристи, медсестри. Прочитали й ті, хто вночі повинен був йти в атаку…

Л. Степовий.

На знімку: М. М. Грибачов у ті воєнні роки.

Слідкуйте за нашими новинами на телеграм каналі
07:40
249
Немає коментарів. Ваш буде першим!