А було це приміське село заможне і щасливе, годувало Кремінну молоком і м’ясом, поставляло на ринок свіжі овочі. У кожному подвір’ї гомоніло птаство, кури з качками, гуси й індики, нутрії, свині й корови. Вирувало життя!

А ще в селі знаходився пташник фермерського господарства, з якого поставляли яйця у декілька областей України.

…За декілька місяців бойових дій село розтерзали, розбили, змісили з землею. Дехто виїхав відразу, але більшість залишалися у своїх домівках, ховалися в погребах, коли в повітрі літало, розривалося, вибухало, вбивало людей, перетворювало будинки в руїни. Залишалися, бо як же кинеш худобу, птаство, домашніх улюбленців?

Та навіть найстійкіші згодом змушені були вибиратися уже з окупованого села. Тікали хто - куди.

Так сталося, що більше півсотні дібрівчан опинилися в Німеччині. Перші - виїхали до дітей, хто - до родичів, які жили тут раніше. Поступово заохотили туди інших односельців.

Наразі живуть компактно цілими сім’ями, таке собі дібровське поселення.Спілкуються між собою, телефонують, зустрічаються, їздять-ходять один до одного в гості, готують свої блюда і накривають для гостей столи. Бо звикнути до німецьких звичаїв, коли снідають і обідаютьу кав’ярнях, ще не вдається.

Як їм живеться? По різному.

У Німеччині добре. У селах - чудові будинки-палаци; асфальтові дороги - що тобі скло; з проїзними квитками у 39 євро на місяць можна об’їхати всю країну декілька разів.

Обстеження у лікарнях грунтовне. За рахунок страхування тебе з ніг до голови перевірять, операції проведуть безкоштовно. Тільки, щоб все це зробили, треба довго чекати, часом до півроку. На все у німців «терміни», їм поспішати нікуди.

Дібровські діти вже запросто спілкуються німецькою мовою, відвідують місцеву школу.

(Діброва, архівне фото)

Переважна більшість молоді не планує повертатися назад, там облаштовують своє життя, яке з роками буде так же складно ламати, як тепер їхнім батькам, що залишили надбане в Україні.

А пенсіонери тільки й марять домом. Хоч від дому лише стіни де-не-де лишилися. Та, може, десь бродять їхні здичавілі свині й корови, чи гелгочуть на озерах гуси, виглядаючи господарів.

Вони тужать за домом, їм дуже важко, не допомагають ніякі ліки, ніякі заспокійливі пігулки.

- Якби пустили туди, ми б хоч невеликі хатинки собі збудували, аби на своїй землі.

- Якби нам виділили клаптик землі в Україні, щоб ми відтворили своє село і були разом, а не жили розкидані по всьому світу.

- Як звільнять Діброву, я хоч один сарай збудую для курей, прийдете до мене працювати?, - мріє фермер, спілкуючись з односельчанами.

…У цій замітці я не називаю нічиїх імен, і не підкріплюю розповідь фотоматеріалами. Аби не наражати нікого на додаткові випробування. Люди перебувають у стресі і страху, хоч і живуть наразі у безпеці. Там, вдома, вони потерпали від жахів війни. А тепер, з Батьківщини, їх страхають то перспективою відібрати пенсії, то ймовірністю невидачі серитифікатів на відшкодування втраченого майна. Бо не внутрішньо переміщені особи, а ті, хто покинув країну.

Ось така маніпуляція. Хоча всі ми- біженці: і ті, хто залишився в Україні, і ті, хто виїхав за кордон. Всі втікали від війни. А чи повернемося? І куди повертатися жителям Діброви…, жителям Луганщини, Донеччини, чиї села і міста згоріли у війні?