Тетяна Олексіївна Кравченко, втративши, одного за одним, своїх рідних, - доньку, чоловіка, матір, сина, - думала, що не вибереться з під брили цього горя. Та завдяки бажанню жити наперекір всьому, їй відкривались несподівані ідеї, нетрадиційні рішення, які й привели до покликання, яке було їй написано в житті.

Лікування, цілительство її приваблювали з дитинства. Але мама, медсестра за професією, відмовила її від цього, мовляв, дуже важка ця ноша.

… Лише в 58 років вона вступила до інституту охорони здоров’я і фізичної культури при Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка.

З початком бойових дій, вона виїхала з онучкою до Закарпатської області, у місто Рахів. Ще навчаючись в інституті, влаштувалася фахівцем по реабілітації у філіалі Ужгородського Центру реабілітації для дітей з інвалідністю, що знаходиться при Рахівському міському центрі реабілітації. 

Працювала з дітками, у яких і сколіоз, і аутизм, і церебральний параліч, плоскостопість, деформація стоп тощо. Робота приносила їй велике задоволення, бо бачила реальні результати. Одночасно навчалася і писала дипломну роботу «Фізична терапія дітей із спастичною дисплазією» (найпоширеніша форма ДЦП). Тобто, теорія була підкріплена грунтовною практикою: три дні вона працювала у відділенні, а три - на виїзді по району - у Богдан, Ясіня, Великий Бичків, Луги.

Найвиразнішим спомином у її практиці залишився 14-річний Максимко. Тяжке враження ніг дозволяло йому тільки переступати. Наполегливі заняття зробили чудо, він став робити впевнені кроки. А потім обласний Центр безкоштовно виділив ходунці для таких дітей.

(Тетяна Олексіївна в ролі аніматора з нагоди Дня захисту дітей)

- Ми привезли ходунці Максимкові, який так зрадів, що не встигав перебирати ногами за колесами. Потренувалися в хаті і вийшли на вулицю. Хлопчик відразу спрямував свої ходунці до клумби.Зірвав квітку і вручив мені.Навіть не мамі. Це була найвища оцінка моєї роботи.

Зараз, проїжджаючи тим селом, часто бачу, як Максимко вправно їздить на велосипеді. Що ж, хай надалі простилається перед ним рівна дорога.

А дипломну роботу, яку писала, опираючись на практику з такими дітками, я захистила на відмінно і отримала диплом магістра.

У тому ж минулому році при Рахівській міській лікарні відкрилося реабілітаційне відділення. І Тетяну Олексіївну запросили працювати фізичним терапевтом і ерготерапевтом. Розпочалася нова і цікава сторінка її трудової діяльності. Тепер вона працює з дорослими людьми, після тяжких станів, скажімо, після інсульту. У таких пацієнтів завжди порушена моторика верхніх кінцівок. Тож хворий не може сам їсти, тримати прибори. 

І завдання ерготерапевта - навчити людину новим навичкам самообслуговування. Та щоб тримати, скажімо, чашку, треба відновлювати силу в руці. Для цього у відділенні - чудове обладнання: два зали, тренажери, бігові доріжки, пневморобот (коли не працює кисть, він за людину згинає і розгинає пальці), велотренажери. Є крісло, яке рухає ноги, руки. А ще ерготерапевт проводить безліч занять з хворими, які складають кубики, ліплять з пластилину, розфарбовують малюнки.

Відділення розраховано на 20 ліжок, які постійно зайняті і навіть є чимала черга на лікування. Адже з неврології, травматології, у післягострий період, всі поступають сюди. Більшість - військових.

- Молодого хлопця привезли з гарячої точки з переломом тазу, після двомісячного лікування в госпіталі. Як згадаю з чого починали… Не думали, що він колись підніметься на ноги. Але вже ходить по східцях, хоч і з паличкою. І аж тепер вчиться сидіти, бо до цього було не можна. Дивишся на результат своєї роботи і безмежно радієш, що можеш допомогти людям, які іноді вже зневірилися у своєму одужанні.Працювати дуже цікаво, - розповідає Тетяна Олексіївна. - Коли поступаює пацієнт, ми виставляємо мету, що людина хоче. От воїн бажає повернутися до побратимів. І він все робить для цього, наполегливо тренується, виконує необхідні процедури та швидко йде на поправку. Наша робота не мала б успіху, якби самі пацієнти нам не допомагали своїм гарячим бажанням видужати.

На основній роботі вона працює до 17-ої години. А потім іде до Центру реабілітації для дітей з інвалідністю. Бо спеціалістів немає, а діток, яким так потрібна її допомога, не може кинути.

(Колектив вітає Тетяну Олексіївну з 65-річчям)

Для її віку це надто напружений темп роботи. Але що вдієш, коли довелося розпочинати все спочатку? Тож тепер вона в статусі молодого спеціаліста. Хоча якраз молодих доводиться нерідко вчити, підказувати.

- Я ніскільки не шкодую, що закінчила цей вуз. Часто думаю, чим би я займалася сьогодні, якби не було цієї роботи?

Та ця робота їй потрібна не тільки для морального задоволення, а ще й для того, щоб оплачувати орендоване житло і комунальні послуги, які коштують недешево. Вона повністю «інтегрувалася» в громаду, про що наразі так активно говорять. Вона виконує дуже потрібну роботу у сфері, де великий брак спеціалістів такого профілю. Однак, громада не «інтегрувала» її у свого жителя, надавши гідне житло. А без цього ми всі залишаємося «не інтегрованими», а отже, чужими на нових місцях.

Переглянути відеосюжет про роботу Тетяни Олексіївни в центрі реабілітації можна за цим посиланням.