Ця тема важлива не тільки для самих ВПО, а й для розуміння їхнього досвіду та потреб.

Ми підготували кілька запитань для людей, які були змушені виїхати з Кремінної, та почати життя заново:

1.Як вам вдалося адаптуватися на новій території та що було найскладнішим у перші місяці?

2.Чи змогли ви знайти своє місце у новому місті - чи то на роботі, чи в навчанні?

3.Як змінилися ваші мрії та цілі після переїзду?

4.Які поради ви могли б дати тим, хто зараз у схожій ситуацій?

І таким розповідями поділилися наші земляки (вони побажали залишитися анонімними, тому ані фото, ані прізвищ ми не використовуємо):

Олена, 30 років.

"Загалом, можна сказати, що я адаптувалася, але все одно це дається не так просто. Труднощі були з фінансовим питанням, з відсутністю власного житла, почуттям тимчасовості."

"А от знайти своє місце було простіше, тому що моя робота залишилася незмінною. Колектив був тим самим, і це велика підтримка, адже серед знайомих людей легше адаптуватися. Тому найбільші виклики залишаються поза робочим середовищем — у соціальній та побутовій адаптації."

"Мрії та цілі змінилися кардинально. Раніше вони були пов’язані з рідним домом, розвитком, облаштуванням життя в Кремінній. Тепер головна мрія — щоб війна закінчилася, і щоб була можливість повернутися додому. Якщо ж повернення не станеться, тоді ціль — облаштувати нове життя тут, мати щось своє. Проте зараз відчуття, ніби живеш одним днем, і дякуєш просто за те, що є."

“Адаптація – це поступовий процес, який потребує часу. Важливо дозволити собі прийняти нові умови без зайвого тиску. Підтримуйте контакти з друзями та колегами з попереднього місця проживання, водночас шукайте нові знайомства та спільноти за інтересами. Не бійтеся звертатися по допомогу – у багатьох містах діють соціальні програми, центри підтримки та психологічна допомога. Робота чи навчання можуть стати опорою. Дозвольте собі мріяти, важливо мати хоча б невеликі плани на коротку перспективу. Дбайте про свій психологічний стан: знаходьте час для відпочинку, спілкуйтеся з близькими, підтримуйте здоров’я та, за потреби, звертайтеся до спеціалістів.”

Денис, 18 років.

«Адаптація проходила дуже важко, оскільки протягом року ми з родиною пробули в окупації. Постійна ізоляція, обстріли, обшуки, погрози розстрілу, воєнні злочини, відсутність світла, води, комунікацій, їжі - це все наклало свій відбиток, і залишиться зі мною назавжди. У перші місяці найважчим було звикнути до того, що немає постійної загрози. Мені, моїй матері та молодшій сестрі, з якими ми разом виїхали з окупації в серпні 2023 року, пощастило проживати в центрі для переселенців від БФ "Save Ukraine". Спочатку я боявся зайвий раз виходити за межі кімнати, а тим паче на вулицю, бо зберігалось відчуття, що там чатує небезпека і не можна "світитись". Боявся комунікувати з людьми, тому що не знав, кому можна довіряти. Кожного разу, як бачив блокпост, або залишки від нього, то накривала паніка і тривога (після пережитих жахіть на фільтраціях). Я майже не користувався світлом у кімнаті, дуже мало їв, переживав часті нічні кошмари, дуже боявся компаній, скупчень людей. Але мені неймовірно пощастило, оскільки я проживав у центрі для переселенців від благодійного фонду. Це значно полегшило адаптацію, бо з нами працювали фахівці. Мене дістали з такого глибокого провалля знову на світ...

"Я і раніше не знав, чим хочу займатись у житті. А після окупації взагалі почав боятися майбутнього. Та завдяки роботі з психологом, воно нарешті прояснилось. Я зрозумів, що мені дуже подобається допомагати людям. І почав те, чим вже давно хотів зайнятись - волонтерити. Тож сьогодні я активно працюю з "Save Ukraine" та допомагаю іншим переселенцям, які виїздять з тимчасово окупованих територій, адаптуватися на новому місці, вирішувати усі їх проблеми. Також я вирішив, що хочу допомагати людям на якісно кращому рівні - і тому вступив на факультет психології Київського вишу."

"Я живу тут і зараз, в моменті. Мрію, щоб усі важливі для мене люди були живі і в безпеці, могли бути щасливими і посміхатись. Мрію про перемогу, і докладаю всіх зусиль для цього, але прагну робити більше. Моя система цінностей дуже змінилася. Тепер немає прагнення грошей, розкоші тощо - головне, щоб усі були в безпеці, а все інше вирішу сам."

“Сконцентруватися на теперішніх викликах і проблемах та вирішувати їх, - це вже кажу як майбутній психолог. Бо коли люди додатково до цього ще зациклюються на минулому і майбутньому, то відчувають потрійний біль. Якщо є можливість, і якщо людина перебуває в ресурсі, то неймовірний зцілюючий ефект має допомога іншим. Раджу створити собі нові враження, відвідувати нові місця. Не замикатись у собі, а знайти людей, з якими вам комфортно. За можливості - відвідувати психолога.”

Олена, 63 роки.

"Найскладнішим було усвідомлення того, що ми втратили все: свій дім, звичне коло спілкування. Чоловік також важко переживав еміграцію, і це позначилося на його здоров'ї. І знову випробування: після тяжкої хвороби я втратила свого чоловіка. Я залишилася сама в чужому місті, без підтримки рідних та близьких. Незважаючи на всі труднощі, я не здалася. Знову знаходила в собі сили жити далі”

"Установа, де я працювала, як раз переїхала в Рівне. Через це адаптація була трохи легшою. Нас гостинно прийняла Кремінська міська військова адміністрація, та ми отримали чудове приміщення, щоб продовжити своє діло."

"Якщо раніше я мріяла про спокійне та щасливе життя в рідному місті, то тепер моєю головною метою стало вижити та допомогти іншим, хто також постраждав від війни."

“Допомагайте людям, це є джерелом сили як для вас, так і для інших. Шукайте час для занять, які відволікають від поганих думок. Боріться зі страхами, з невпевненістю. Мрійте, як ніколи раніше. Ви не самотні. Багато людей переживають подібні труднощі.”

Анастасія, 17 років.

"Адаптуватися було складно через нову місцевість, нових людей, нічого не відомо, треба все дізнаватися, знайомитися, щоб плюс-мінус полегшити навантаження на нервову систему."

"З цим труднощів не було. Наша школа продовжила свою роботу онлайн, і я досі навчаюся там. Це дало трішки більше впевненості, бо поряд ті ж самі люди. Але в мене з'явилися нові хобі, нові досягнення, я почала займатися спортом, та усюди мене прийняли добре."

"Цілі і мрії майже не змінилися, насправді... Скоріше додалася ще одна. Повернутися додому, звичайно, хоча б на трошки".

“Знаходити більше знайомств, багато гуляти, заводити друзів, бо друзі — це завжди велика допомога. Також можна спробувати знайти нову роботу. Те ж саме з навчанням. Треба мати живе спілкування, більше розвиватися, ставити нові цілі. Якщо дуже важко, навіть з підтримкою з боку рідних, обов’язково звернутися до психолога. Не бійтеся змінювати життя на краще — іноді треба ризикувати заради деяких моментів.”

Анастасія, 29 років.

"В перші місяці війни було важко адаптуватись до нового життя. Лише з часом я змогла назвати це місце новим домом і навіть в якійсь мірі полюбила місто, в якому опинилась (хоча й досі в розмовах вживаю таке хвилююче «там, удома»). Крім того, через переїзд я втратила більшу частину звичного для мене спілкування, друзів та знайомих. Проте, згодом, змогла завести чимало нових знайомств, від яких я відчула турботу і підтримку."

"На щастя, мені вдалось зберегти своє звичне місце роботи і я досі маю можливість разом зі своїми колегами працювати віддалено, іноді навіть спілкуватись вживу. Та все ж, реалії життя вимагають пошуку додаткових заробітків, щоб мати змогу забезпечувати собі проживання."

"Зараз, коли після переїзду пройшло вже кілька років, звісно я мрію про повернення додому і нерідко уявляю собі цю хвилюючу мить, але водночас розумію, що життя триває і потрібно пристосовуватись до нових обставин. Тому намагаюсь допомагати адаптуватись до нового життя таким же, як і я,”

“Ніколи не втрачайте можливостей, особливо, якщо ви потрапили до великого міста. Скористайтесь нагодою дізнатись про нього більше, заплануйте відвідати цікаві визначні місця, виставки, музеї, заходи. Знайдіть власне улюблене місце, де ви будете відпочивати від повсякденних турбот. Не уникайте нових знайомств, адже навіть від короткого спілкування з приємними людьми можна відчути натхнення, мотивацію і необхідну підтримку.”

Оксана, 44 роки.

"Доволі складно. Люди навколо були іншими: інший підхід до життя, відмінне ставлення до релігії. Певні речі, які раніше здавалися звичними, тут сприймають зовсім по іншому. Але з часом адаптуєшся, точніше доводиться,, якщо хочеш влитися в життя."

"Роботу знайшла не одразу. Все чекала, коли ми з сім'єю повернемося додому, думала, це все тимчасово. Довелося змиритися, прийняти реальність. Спочатку було складно - мене сприймали як чужу, не приймали в коллектив. Але згодом почали звикати, ми дізналися одне одного краще, і все налагодилося."

"Переїзд багато що змінив .Стаєш більше цінувати своє здоров'я та здоров'я рідних. Піклуватися про них, приділяти їм більше уваги. Мріяти, на жаль, перестаєш, бо живеш одним днем, і тільки маєш надію на закінчення війни та повернення додому."

“Треба намагатися адаптуватися до ритму місцевих. Прислуховуватися, запамʼятовувати, аби було легше.»

Руслана, 17 років.

“Адаптація пройшла відносно легко, я познайомилась з різними людьми та продовжила навчання в школі дистанційно. Дуже багато проводила часу з рідними, гуляла з молодшим братом. Найскладнішим було заново знайомитись з однолітками, адже боялась неприязні та байдужості з їхнього боку, але, на щастя, знайшла чудових подруг і зараз все добре.”

“Я відчуваю себе в новому місті як "у своїй тарілці", але мене іноді тривожать думки про рідне місто, про людей там, я часто згадую минуле і до кінця не можу відпустити його. Загалом, я звикла до життя у новому місті і мене все влаштовує.”

“Мрії дещо змінились, цінності та пріоритети також. Я стала більше часу приділяти роздумам про майбутнє, як я маю жити далі, з ким та для чого. Також з вступом в університет часто думаю про майбутню професію. Зʼявилась нова мрія: забрати бабусю та дідуся і звозити на море.”

“Для адаптації в новому місті головне - зрозуміти, що ти не один.. Знайомтесь з людьми, ходіть на різні заходи, тренінги, так буде більше інтересів і, можливо, ви знайдете себе в якійсь сфері та розвиватимете це діло. Не бійтесь засудження, адже люди бувають різні, на вас це ніяк не має впливати.”

Дар`я, 40 років.

“Якщо чесно, то адаптуватись мені так і не вдалось… Я часто відчуваю себе чужою в місті, де зараз проживаю, серед чужих і вже знайомих мені тут людей. Бо з ними ми проживаємо різний досвід, навіть те, що вони повертаються до себе додому, а я ні… І ти залишаєшся сам на сам з болем, розпачем, втратами, депресією, тривожністю та кадрами в голові, пережитого вдома… Адже ми бачили окупацію і перебували в ній. І наче є відчуття радості, бо я і моя родина вже в безпеці, але з цього відчуття потрапляєш в реальність переселенця, де кожен день - це боротьба за виживання.”

“На щастя, моя робота виїхала з окупації і ми гуртуємось та намагаємось налагодити робочий процес. Це дуже рятує від відчуття «чужого», бо цей маленький осередок серед своїх земляків дає якесь почуття розуміння без слів.“

“Мені іноді здається, що я нічого вже не відчуваю, крім болю. І про мрії сказати важко. Все змінилось. Але я дуже боюся знову опинитись в окупації. Мрію про перемогу і закінчення війни, про фантастичну відбудову українських міст і сіл, про квітучу Україну, і про просте «прийти до себе додому”.

“Раджу всім знайти в собі сили і бажання жити. Сприйняти реальність і жити сьогодні та зараз. Купити собі рослину, яка буде зростати з вами, це буде щось «ваше особисте» в «не вашій квартирі. Важливо навчитись відчувати себе рівноцінним членом нового суспільства і міста, ви - невідʼємна частина нашої країни. І вірити у краще, в нашому випадку без віри у добро, людей, справедливість, майбутнє, Бога не втриматись в цьому важкому штормі під назвою «життя»…”

Історії людей, які виїхали з Кремінної, – це не лише про труднощі, а й про силу духу, витривалість і пошук нового сенсу. Втративши дім і змушені почати все спочатку, вони не здалися. Як бачимо, адаптація переселенців із Кремінної стала можливою завдяки підтримці близьких, збереженню звичних соціальних зв’язків, можливості працювати чи навчатися та відкритості до нового. Робота та навчання забезпечили фінансову та емоційну стабільність, а спілкування із земляками й волонтерство допомогли знайти сенс у нових умовах. Попри біль втрат, страх і невизначеність, люди не здаються, будують життя заново, знаходять нові можливості й підтримують одне одного, доводячи, що навіть у найважчі часи важливо мати поруч своїх і не втрачати віру в майбутнє.