Хлопці їхали сюди працювати на шахтах, а дівчата - на полях і фермах. Потім вони одружувалися з місцевими, створювали сім’ї, народжували дітей і Схід України вже був для них рідним домом.

Та ось дім зруйнували…

І коли сьогодні чую на Західній Україні невдоволене «понаїхали», у відповідь хочеться розповісти сотні історій нашої спільної біографії.

Ось таких…

16-річна Юстина приїхала «на буряки» в село Єпіфанівку Кремінського району з Івано-Франківщини. Тут зустріла молодого тракториста Михайла Рябчука. Створили сім’ю, облаштовували побут, народили четверо дітей.

Михайло Миколайович з тракториста виріс до вмілого керівника. І його призначили головою колгоспу імені Свердлова у селі Невському цього ж району, яким керував близько 13-и років.

На жаль, помер, ще у молодому віці.

Батькову справу продовжив син Сергій. Після розпаювання колгоспних земель, він створив фермерське господарство «Мєчта» і обробляв 30 наділів односельчан та власні паї, вцілому більше 200 гектарів оранки.

У Невському чорноземи - одні з найродючіших в районі. Працювати на таких - що пісню співати.

Пісня обірвалася, коли вже готувалися до виходу в поле…

4 березня 2022 року у Невське зайшли російські війська. Багато селян встигли виїхати до окупації. Але ж як виїжджати, коли земля так жадає плуга?

І Сергій Рябчук з сім’єю і старенькою матір’ю залишалися вдома. А потім уже виїхати можна було тільки в Росію чи за кордон. Тож вісім місяців ховалися по погрібах від прильотів, сторожили техніку, латали дах будинку, в який «прилетіло» у перші ж дні.

А земля, втративши надію на обробіток, заростала бур’янами.

І лиш у жовтні 2022 року, коли в село зайшли українські війська, Сергій почав вивозити техніку (розуміючи, що в найближчому майбутньому вона тут не знадобиться, бо поля всіяні смертоносним металом).

У січні 2023 року перевіз дружину Вікторію, сина Андрія і 77-літню маму, Юстину Григорівну, у Піски-Радьківські Харківської області. Туди переселилося багато невчан, бо люди не хотіли їхати далеко від своїх рідних місць. Всі вірили, що скоро жахи закінчаться і вони повернуться додому.

- Півтора роки ми прожили у Пісках, - розповідає Сергій. - За цей час я декілька разів їздив у своє село і вночі виганяв техніку, забирав реманент. Те, що на колесах, вигнав ще до Нового року (комбайн, два трактори, культиватор, сівалку), за інвентарем їздив влітку. Вдалося майже все забрати, залишилося тільки громіздке, те, що через понтон не переїде.

Навідувався туди до останнього. Села немає, подвір’я зруйноване, ходиш по розвалинах, збираєш вцілілі речі і душа рветься на шматки…

Піски-Радьківські - немале село, з розвинутою інфраструктурою. Там було непогано. Але ж лінія фронту - за 25 кілометрів. Тож восени минулого року вирішили просуватися далі.

Куди? На батьківщину мами, до Івано-Франківщини, де багато рідні? Але що робити в гірському краї моїм комбайну і тракторам - володарям широких степових просторів? Їм там розвернутися ніде.

Тож зупинилися у Вінницькій області, тут теж є родичі. У селі Шляхова купили будинок. Роботи біля нього багато, але головне - є дах над головою, стіни, є відчуття захищеності і якоїсь стабільності.

Перегнав сюди і техніку, яку - своїм ходом, яку - евакуатором.

Бо що я без техніки, що вмію? Тільки сіять і косить. (Дякувати батькові, що навчив працювати на тракторі і на комбайні).

В селі є фермерські господарства, великі агрохолдинги, є і одноосібники. Думаю, прийде весна - вона підкаже, як бути далі. Приживемося. Головне, що живі-здорові, є чим заробляти.

Великі фермерські господарства «Риск», «Поле», які були основою добробуту і достатку для селян Невського, не змогли вивезти свою техніку, вся лишолася там, бо керівники виїхали з села до окупації. А як фермерам без землі і техніки заробляти на життя? Поки що є якась фінансова подушка, але ж вона закінчиться. Тому, хтось сторожує, хтось слюсарює там, де наразі перебуває.

А Невське знову в окупації, вдруге. Ні села, ні землі…

В громаді обіцяли, що село відбудують, землі розмінують. Але скільки років на це піде? На новому ж місці довго прийдеться звикати. Душа летить туди, де прожив змалку, де земля, де рідне подвір’я. Хоч і хати немає.

Ось така доля Юстини, яка колись приїхала на «буряки» у село Єпіфанівку. З Івано-Франківщини вона втікала від злиднів та безгрошів’я, а знайшла на Донбасі своє щастя, любов і достаток.

Тепер її син Сергій і тисячі тих, у кого подібна історія й коріння, втікають на Захід України від війни. Хотілося б, щоб і їх приймали так гостинно, як колись Донбас приймав молодь з цих регіонів. І щоб їм не кидали зневажливо «понаїхали». Бо ми ж одна сім’я. Чи ні?