У їхній дім «прилетіло» на самому початку війни. Батька витягли з-під завалів сусіди. На щастя, серйозних травм не зазнав. А мама з дітьми та онуками, відчуваючи небезпеку, що вже гучно кружляла в їхньому районі, щойно перед цим покинули місто. Їх було вісім людей: шестеро дітей і двоє дорослих. Без допомоги волонтерів, їм би було важко розібратися, куди рухатися, де зупинитися? Тому допомагали служителі і волонтери церков. Загалом, з рук у руки, їх передавали чотири церкви. В кінцевому рахунку прибули в Польщу.

Там їх гостинно прийняли, надали будинок з усіма зручностямти. Батьки влаштувалися на роботу. Все було добре. Тільки страшенно хотілося додому, в Україну.

…І вони таки повернулися. Донька Юлія, яка вже вісім років служить у Збройних силах України, купила для батьків, сестер і братів та синочка Дмитрика старий будинок у Дніпропетровській області і сім’я переїхала в Україну.

У котрий раз почали жити з нуля. Їм до цього не звикати. У Кремінній теж придбали давно покинутий будинок і, мало-помалу, гуртом перетворювали його на затишне сімейне гніздечко. Яке потім було знищено.

Так і тут, у селі Лозуватка. Покрівля в будинку була, як решето. Купили нові балки, і, першим ділом, відремонтували дах. Далі поставили металопластикові вікна, зробили опалення, провели каналізацію, встановили ванну. Це найвитратніші і найгроміздкіші роботи, фінансувати які, звичайно ж, допомагала Юля. А поклеїти шпалери, постелити лінолеум - це вже було легше.

Односельці допомагали сім’ї і продуктами, і побутовими речами. Сільська рада подарувала двоярусні ліжка для дітей. Дехто віддавав вживані меблі, адже на цю статтю витрат коштів уже практично не було.

Бо хоч всі у родині працьовиті - заробляти гроші в селі нелегко. Батько, Володимир Миколайович, працює у приватних господарів; мама, Ольга Вікторівна, влаштувалася на молокозавод, але суміщати роботу і догляд за дітьми, було неможливо. Адже син Женя і донька Віка навчаються онлайн у Кремінському ліцеї №1. А ось Юлин Дмитрик - першокласник - відвідує місцеву школу. У першому класі цієї ж школи навчається ще один онук, Владик, син старшої доньки Насті.

Вони з чоловіком теж придбали будинок у цьому селі. Донька працює у фермерському господарстві, чоловік служить в ЗСУ. А ось хлопчиків, Микитку і Владика, часто доводиться приглядати бабусі.

Старший син Саша, як і Настя, працює у фермерському господарстві. То ж вони з батьком - і годувальники великої сім’ї, і творці затишку в оселі.

Спитаєте, а як же держава підтримала багатодітну родину у такій скрутній ситуації, коли шестеро людей, втікаючи від війни, опинилися на вулиці? Та просто зняла виплати ВПО з усіх членів родини за «щедрий дарунок»: куплений будинок Юля оформила договором дарування на маму. Є житло, отже допомоги родина не потребує. Дарма, що в тому житлі спершу були видні зірки через дах і воно потребувало значного ремонту і великих вкладень.

А скільки коштів потрібно на опалення, коли машина дров обходиться в більш як 30 тисяч гривень!

Проте соціальні служби регулярно навідуються в сім’ю, щоб перевірити в яких умовах живе дитина, якою опікуються бабуся і дідусь, поки батьки на війні: де спить, де робить уроки, чи є іграшки і що є в холодильнику і в каструлях?

Святий Миколай, щоправда, приніс подарунки Дмитрику без цих перевірок.

На жаль, він приходить до діток тільки раз на рік…