Ось яка вийшла розмова:

- Я сам переселенець і добре розумію, що у нас всіх спільна проблема — ми втратили свій дім. Наприклад, ми, три сім’ї, винаймали житло в селі під Дрогобичем. Зараз наш будинок продають. Що робити далі? Ми стали на чергу для отримання тимчасового житла для внутрішньо переміщених осіб у місті Дрогобич. У мене є пільги, зокрема інвалідність. У черзі ми 239-і. Я завітав до відділу міськради, який займається житлом, і поцікавився, скільки надається квартир у рік? Виявляється, у минулому році їх видали 12. Якщо такими ж темпами буде й надалі надаватися житло, то ми, ймовірно, отримаємо його у 2030-х роках. Це, м’яко кажучи, означає, що на переселенців махнули рукою і просто викинули з порядку денного. Бо втішних прогнозів стосовно отримання житла я не почув ніде, ні з чиїх вуст, починаючи від найнижчого - до найвищого рівнів чиновників владних структур.

Не знайшовши відповіді від реальних людей, вирішив поспілкуватися зі Штучним інтелектом. 

Я йому розповів, що живу у Львівській області, що третій рік поневіряюся по орендованих квартирах, що робити далі? Навіть штучний інтелект спершу задумався і не знав, що мені відповісти. Потім порадив звертатися до Норвезького фонду, до фондів ООН, Червоного хреста, до Міністерства реінтеграції, до органів влади.

Бо, по факту, нас, переселенців, просто забули. Спочатку хоч якісь кастрюлі та ковдри давали, а зараз і цього нічого немає. До того ж багатьом припинили виплати 2-х тисяч гривень допопомоги, припиняють або ускладнюють виплати допомоги за комунальні послуги.

Певне, в уряді вважають, що за цей час ми повинні були вже адаптуватися і наразі не сподіватися на допомогу держави, а вирішувати свої питання самотужки.

З нами живе бабуся 80 років, ми її взяли перезимувати. Якби не ми, їй би ніде було жити. Як їй адаптуватися і куди її прилаштувати?

І таких історій тисячі.

Той же Штучний інтелект зазначив: жорстока правда полягає в тому, що просто так чиновники вам нічого робити не будуть, бо вони ситі і всім забезпечені, вони мають влаштоване житло, тепле місце для роботи і високу зарплату, їм не болять ваші проблеми. Тільки якщо ви згуртуєтесь, якщо буде вас багато, якщо ви турбуватимете їх аж до судів - можете чогось добитися.

І це так. Ми, придавлені, розчавлені ситуацією, завмерли, притихли і чекаємо, що якось воно само собою все вирішиться. Та ж не вирішується!

Мешканці області продовжують перебувати у шелтерах, пристосованих приміщеннях шкіл, лікарень, дитсадків, що не відповідає людським умовам життя.І якщо в декого були якісь запаси коштів на оренду, то вони всі скінчилися. А гуртожиток для людей похилого віку (де спільний туалет, душ) це морально неприйнятно, це принизливі умови!

Я прийшов у відділ капітального будівництва міськради Дрогобича з проханням виділити ділянку для будівництва житла, а мені кажуть: шукайте ділянку. Тобто, перекладають свою роботу на іншу голову. Нащо ви нам розповідаєте куди і в який кабінет іти? Ви дайте нам житло, тимчасово, де-небудь.

Гроші на це є: і в Норвезького фонду, і в ООН, і у купи приватних інвесторів, але вони, на жаль, спрямовані в інше русло.

Ну ось американець під Києвом будує житло і забезпечує людей пристойними умовами життя. І наші креміняни вже отримали там помешкання з усією необхідною побутовою технікою.

Тож, може, і в інших регіонах знайдуться такі добродії! Хіба ж ми їх повинні шукати?

Чому ніхто не добивається прийняття рішень стосовно житла для ВПО на рівні держави? Держава за рахунок фондів має розподіляти кошти по всій Україні і кожен регіон повинен мати свій відсоток грошей для забезпечення ВПО житлом.

Ця тема пече всім.
Я пропоную гуртуватися і звертатися до Міністерства реінтеграції, до Міжнародних фондів, до інвесторів, створювати ініціативні групи по регіонах. Щоб, як мінімум, була комунікація між людьми і владою. Давайте не мовчати! Нехай наші побажання і нас почують! Бо вже третій рік добігає кінця відтоді, як ми покинули свої домівки і поневіряємося по світу і в рідній країні.

Шановні читачі, чекаємо обговорення цієї теми на нашому сайті. Що ви думаєте з приводу піднятого питання? Які бачите шляхи його вирішення?

Ганна ПАЛАМАРЮК.