Хто має можливість - винаймає житло за космічні ціни. Та ця можливість має суворо обмежений термін. А що далі?

По статистиці, звітах владних структур переселенцям, ВПО приділяється максимум уваги, надається підтримка, гуманітарна допомога. А як воно насправді? Про це ми будемо дізнаватися на конкретних прикладах.

Микола Васильович Шпанка - відома особистість у Кремінній. Багато років працював головним зоотехніком у колгоспі імені 13-річчя Жовтня, а після реструктуризації - у КСП «Діброва». Згодом очолював це ж господарство впродовж декількох років. Вийшовши на заслужений відпочинок, вирішив справді відпочивати. Тому не взяв з колгоспу ні техніки, ні реманенту, а свою землю здав орендатору. Проте, без улюбленої справи, справи всього життя, довго жити не зміг. Ото ж, придбав будинок у селі Греківка Макіївської сільради, з городом, сінокосом, просторим подвір`ям, добротними господарськими будівлями, і створив міні-ферму.

Разом з дружиною, Оленою Леонідівною, утримували декілька корів, молодняк. Молоко реалізовували у Кремінній. Жили в своє задоволення у затишному райському куточку. Хоч і працювали багато, та мали все для безбідного комфортного побуту.

Війна перекреслила і працю, і здобутки, і життя. Трималися до останнього, сподівалися, що все минеться і вони залишаться на своїй землі. Навіть, коли вже вбило три корови; навіть коли в хату вже влучив снаряд і зірвало дах, Микола Васильович не опускав руки, дощової погоди виносив з даху по 30 відер води, сподівався його відремонтувати і нікуди не виїжджати.

Але ситуація загострювалася з кожним днем. На початку зими довелося поспіхом все кидати. Найняли машину з Харкова, щоб виїхати, не взяли з собою практично ніяких речей. Там залишилися і одяг, і харчі, і все вирощене та придбане.

Приїхали в село Плавещину Дніпропетровської області, тут обіцяли підтримку, допомогу, консультації.

Поселилися в покинутій хатині, де вже кілька років ніхто не жив, де не було ні води, ні дров, щоб розпалити грубку. Світло, щоправда, було. А воду до весни брали в сусідів.

- Чотири рази робив запит, щоб допомогли з дровами і ніхто - нічого. Навіть відповіді не отримав на звернення до Дніпропетровської обласної ради, - розповідає Микола Васильович. - Ось така була допомога.

Навесні довелося самому бити свердловину. Бо тут така земля, що без води нічого не виростиш на городі. А надія була тільки на огород. Бо, віддавши більше 40 років трудового життя колгоспам, заробив пенсію аж 4 тисячі гривень. З таким доходом на голому місці, з голими руками, не проживеш. В цьому селі вся земля розпайована до клаптика. Завести худобу - то й випасати ніде, навіть козу не прогодуєш.

Отож, хоч і витратив на буріння свердловини 5 тисяч гривень (а ще нанос, щоб качати воду, шланги) та виростили таку-сяку картоплю (на зиму вистачить), законсервували овочів.

З проблемою води справився самотужки. А опалення?

Село газифіковане, та до цієї хати газ не підведений. Щоб вирішити дане питання - потрібні чималі кошти. Для приготування їжі купуємо балонний газ (а це 1 тисяча гривень на якийсь місяць-півтора). Та влітку допомоги на газ для приготування їжі немає.

На зиму, щоправда, виділили 3 тисячі гривень на дрова (це й на 2 кубометри не вистачить), а цих кубів треба вдвічі більше, щоб нагріти хату.

У місцевій сільській раді відповідь одна: допомагати нічим, дров немає.

Як жити чи доживати в таких умовах? Повернулися б додому, у Греківку, - так надії на це немає, там ступити не можна, все всіяно «пелюстками». І отримати більш-менш придатне для проживання житло - теж немає надії, бо в Луганській області відсутній такий механізм: виділяти житло чи кошти на житло.

Тож як захистити людей, які, не зі своєї волі, перетворилися на безхатьків?

Ганна Паламарюк.