Випадково дізнався, що в місті є конюшня, відразу ж прийшов туди і гармонійно влився до клубу «Лошадкин дім», керівником якого був Борис Григорович Семиволос.

Костя з самого дитинства був пов’язаний з кіньми і кінною їздою, знайомився з бойовими мистецтвами козаків, брав участь у марафонах, змаганнях. Тому, прийшовши на конюшню, почав займатися з молоддю джигітовкою (скачки на коні з гімнастичними і акробатичними трюками).

А глибше освоївши основи реабілітації, запропонував директору клубу займатися іпотерапією. Борис Григорович охоче зацікавився даною темою і вони активно впроваджували цю ідею в життя. У них з’явилося чимало пацієнтів, які бажали отримати курс іпотерапії.

…Війну він зустрів у Києві, де перебував на той час у відрядженні. Зв’язуючись з директором, дізнавався, що діялося у Кремінній. І вони сходилися на думці, що коней треба вивозити.

(Про те, як це відбувалося, ми неодноразово писали на нашому сайті - ред.).

Війна докорінно все змінила, навіть звичний уклад життя розлетівся в прах. Ось і Костянтин Полторацький не «прижився» на новому місці «Лошадкиного дому» у Борщеві Тернопільської області. Він вирішив йти своєю дорогою.

Борис Григорович поставився до цього рішення з розумінням: це нормально, кожен сам обирає свій шлях.

Костя знайшов роботу у санаторії «Боржава» на Закарпатті (село Довге Хустського району). При санаторії є конюшня, на якій він обіймає посаду інструктора верхової їзди і продовжує займаєтися іпотерапією (згідно зі спеціальністю, отриманою в інституті).

- Намагаюся далі розвивати герць. У нас сформувався непоганий колектив. Уже робили виставу, всім дуже сподобалося. Закарпатці були вражені тим, що виробляють мої вихованці. Плануємо ще робити вистави, - розповідає Костя. - Але це - не кінцева мета. Моя мрія - мати власну конюшню, створити кінний театр і організувати кінний туризм на Закарпатті. Зараз активно працюю над цим, навчаюся на онлайн-курсах погрантах. У мене практично немає вільного часу, весь день розписаний до хвилини.

Думається, що все у нього вийде. Історія родоводу не дасть хлопцю звернути з цього шляху. Адже кінним спортом, ще в Радянському Союзі, займався його дід; бабуся була завідуючою конеферми; батько все життя провів біля коней, навіть вдома їх тримали. Хіба може бути по іншому у нащадка козацького роду?