- За господарськими клопотами, я так розумію, у вас не було часу зайнятися власне кінним клубом?

- Відновити дитячий кінний театр - це мрія і справа мого життя. У Кремінній він уже був поставлений на серйозну основу, а тут треба все розпочинати практично з нуля. Щоб збирати сотні глядачів, щоб виїздити на гастролі в інші міста.

Наразі «Лошадкін дім» ми перейменували у «Козачок: Кремінна-Дрогобич». Наш клуб відвідують близько 15 дітей: вони ходять до стайні, допомагають доглядати за тваринами. Як і у Кремінній, влітку тут був своєрідний табір праці і відпочинку: діти доглядали тварин, випасали, купали, ввечері варили юшку на вогнищі і засинали під зорями на сінниках…

З початком навчального року, багато дітей роз’їхалося. Але ті, що живуть у Дрогобичі і поблизу, постійно приходять до конюшні. Ось як Сашко (на знімку).

- Я навчаюся в Дрогобичі, в 19-му училищі, на кухаря. Але коней дуже люблю і вже не можу жити без них. Оскільки зараз у нас онлайн-навчання, то зранку я приходжу на конюшню, а потім мене змінюють інші хлопці і дівчата. У нас дружна команда, яка згуртувалася на грунті любові до коней.

Звичайно, приходять вони сюди не тільки для того, щоб помилуватися тваринами, доглянути за ними. Багато мріють навчитися кінній їзді і герцю. Поки що це проблемне питання. Бо син, Єгор Семиволос, який тренував молодь у Кремінній, зараз навчається в Каунасі, в інституті фізкультури, за напрямком іпотерапія і реабілітація. А другий тренер, Костя Полторацький, наразі організував свою справу на Закарпатті. Саме до нього, за досвідом і навчанням, Борис Григорович найближчим часом повезе своїх учнів.

Радує те, що старший син Бориса Григоровича, Марк (ветлікар за професією), з дружиною і сином Артемком приїхали до Дрогобича. Тепер він працює разом з батьком. І лікує тварин, і в полі працює, і бере участь у будівництві еко-ферми.

Та і в Єгора всі подальші плани пов’язані з конюшнею: закінчити вуз, заробити грошей, допомогти батькові, бо утримувать коней - недешеве задоволення.

…Мабуть, ми не обираємо долю, це доля обирає нас і наперед пише нашу історію.

Прадід Бориса, у 1914-му воював у Башкирській козачій дивізії.

Дід кавалеристом воював у Другу світову і дійшов майже до Берліна.

Батько, будучи гірником, поїхав на заробітки на Колиму. Згодом і сім’я перебралася до нього. Там був радгосп, а в ньому - коні. Впродовж 11 років Борис днював і ночував біля них.

Повернулися у Кремінну, закінчив інститут, став учителем… Та коні його не відпустили.

Згодом сіли у сідло і сини, Марк, Єгор. На конеферму приїздить (поки що у колясці) і онук Артемко…

А скільки учнів Бориса Григоровича понесли любов до коней і кінної справи по Україні, Європі. Навіть в Канаді працює в цій сфері його учениця.