Катерина Кочубей: «Мрію відкрити свою кавʼярню у Португалії, щоб пригощати тут власною кондитеркою українців»

Катерина Кочубей: «Мрію відкрити свою кавʼярню у Португалії, щоб пригощати тут власною кондитеркою українців»

Катерина Кочубей: «Мрію відкрити свою кавʼярню у Португалії, щоб пригощати тут власною кондитеркою українців»

Продовження історії Катерини Качубей з Кремінної.

- Ото ж, ти вже знайшла себе у Португалії і будеш продовжувати займатися у цьому напрямку?

- Ну, не зовсім. Замовлення на торти то є - то немає. Потрібна постійна робота. Розумію, що треба облаштовуватися тут, бо додому повертатися прийдеться нескоро. Та й куди? Будинок частково пошкоджений.

Я вже закінчила мовні курси, трішки розумію португальців. І днями виходжу на стажування у кав’ярню. Займатимуся кондитеркою.

Це буде перший крок до моєї мрії. Хочу мати своє, приміром невеличку кав’ярню, тут це дуже популярно. Готуватиму кондитерку для наших українців. Бо португальське їм «не заходить». Тут трішки інші уподобання: все простіше, блідіше, низеньке. Вони не готують торти, як у нас: високі, кількаярусні. У продажу навіть коробок високих немає, як і різнобарвного декору. По смаках - така ж історія. Наш торт береш - то це торжество смаку, фейєрверк відтінків аромату.

Моя випічка місцевим подобається, особливо тістечка Картопля, Медівник, Наполеон, міні-версія Київського торта.

Знайома з Києва наразі навчається на курсах і теж мріє про свою кав’ярню. Можливо, разом подамо на грант.

- Ти вже звикла до нового способу життя, що радує, що дивує тебе у цій країні?

- Узнала багато незвичайного і нового для мене. Скажімо, коли потрапила в лікарню, то була шокована тим, що кожного дня міняли постіль, спідню білизну, рушники, одноразові капці. Так, у них великі податки, але це перекривається гарним сервісом і якістю медицини, безкоштовними ліками. У мене після операції визнали діабет (до цього був низький цукор), то безкоштовно видали апарат для вимірювання цукру, ліки.

Багато хто говорить, що в Португалії погана медицина, але я з цим незгодна. (Ні в Харкові, ні в Києві мені не могли поставити діагноз, хоч грошей ми вивозили чимало). Я зобов’язана їхній медицині, вони мене врятували. Вже рік пройшов після операції, а лікарі до цих пір мене контролюють, здаю аналізи.


Ми трішки різні з португальцями: вони занадто спокійні; ми - дуже емоційні. Навіть на дорозі видно, хто їде: наш чи португалець.

Жодного разу не чула, щоб кричали на дітей, вони на них моляться. Тут за шльопок можуть позбавити батьківських прав. Але діти, напрочуд, не балувані, самостійні, з 16 років уже працюють. В телефонах не сидять

Всі з молоду дуже слідкують за своїм здоров’ям. Тому тут культ спорту. Навіть у невеличкому селі є басейни, тенісні корти. У вихідний день зранку вже можна зустріти групи велосипедистів, які їдуть в гори чи по іншому маршруту. Заїхали в кав’ярню, попили каву, і поїхали далі.

- Ти говорила про різницю в кондитерських смаках. А як тобі взагалі їхні продукти харчування?

- Продукти смачні, особливо молочка. Знайшла навіть, де можна купити сало, майже як наше.

У них інші перші блюда, перевагу віддають супам-пюре. Але наш борщ португальцям теж дуже подобається.

- А які настрої у батьків, як почуває себе Ігор Володимирович без свого бізнесу і магазину «Домик»; як мама, Лідія Федорівна?

- Батьки думками - всі вдома. І хочуть повернутися хоч куди, аби тільки в Україну. Вони вперше за своє життя за кордоном. Мій комунікабельний тато відчуває себе тут глухонімим: ні з ким поговорити, пожартувати. Сумує здорово.


Мама ходила на мовні курси. Хотіла знайти підробіток, але здоров’я не дозволяє. Війна їх дуже підкосила.

Добре, що ми всі разом, живемо у маленькому флігелі. Шкода тільки, що немає бодай невеличкого клаптика землі.

Своєї, рідної землі, яка так далеко від Португалії…

Слідкуйте за нашими новинами на телеграм каналі
14:35
355
Немає коментарів. Ваш буде першим!