-У підлітковому віці, як усім хлопчикам, мені дуже хотілося кататися на мотоциклі і брати участь у змаганнях з мотокросу, які проводилися у нашому місті і були дуже престижними. Та в батьків не було можливості придбати мотоцикл. То ж, у свій час я не отримав того, про що мріяв. Коли став працювати і з’явилися зайві гроші, відчув, що нарешті дитячу мрію можу втілити в життя. І ось вже є крутий мотоцикл, екіпіровка. А де кататися?

• У Дніпрі знайшов однодумців, з якими вирішили поїхати на змагання від федерації мотоспорту України. Хоч це був кубок серед непрофесіоналів, терзали сумніви: чи варто? Адже мені вже 30 років, досвіду - ніякого. Куди їхати, смішити людей? Та дарма, хоч подивимося, покатаємося. Принаймні там є траса.
• Мотоцикл відповідав умовам змагань, екіпіровка - теж. Тож, не думаючи, опинився серед учасників змагань.
• 
• Старт! І ось я вже на 50-кілометровій трасі. Хоч вона й маркована, але трохи лячно, їдеш сам, нікого близько тебе немає. Часто повертав не туди. Та все це дрібниці. Головне, що я в змаганні, про що так мріяв з дитинства, але досі це було недосяжно для мене; я на трасі, якою марив у снах; у мене мотоцикл такий, який навіть в думках уявити колись не міг! І було від цього скільки радості, азарту, сили, драйву, крил! Не зчувся, як добрався до фінішу.
• Перше змагання тривало два дні. Ввечері - нагородження. Залишатися на урочистості, навіщо, хто ми тут? Та все ж вирішили добути до кінця, бо атмосфера дійства таки затягувала.
• Оголошують переможців: третє місце, друге. І ось несподівано звучить моє прізвище: перше місце! Я просто заціпенів. А потім згадав іронічний вислів батька з приводу несподіваної вдачі: дурневі і вітер в спину! (Хоча тут доречна інша закономірність: дорогу осилить той, хто йде. Ред.)
• Тільки потім зрозумів, що я наробив: упрягся в змагання і вже не сприснеш, вони проводяться двічі на рік і треба готуватися до наступного. Тепер уже готую мотоцикл, тренуюся, читаю літературу, вибудовую стратегію.
• Другий етап змагань, стартуємо і я знову виграю!
• 
• Наступного року вже потрапляю в розряд професіоналів. Ну тут уже мені нічого не світить, думаю. Та де там, обігнав усіх! Нагородження відбуваються в Києві. Організатор змагань, родом з Карпат, каже: нічого не розумію, у нас постійно були чемпіони - представники з гір. А тут людина, яка живе на рівному рельєфі, показала всім, як треба їздити.
• Цей приклад ще раз переконав мене в істині: коли справа в задоволення - воно завжди все виходить!
• На жаль, тут я зіткнувся і з елементами нечесної боротьби. Несподівано став свідком, як декілька суперників, обминаючи марковану трасу, поїхали по зручній нескладній дорозі, причому, організатор це бачив.

Та, незважаючи на це, за результатом двох днів я все рівно зайняв перше місце. Але від нагороди відмовився, сказавши: «Я приїхав сюди, щоб бути серед достойних конкурентів, отримувати перемогу в мужності, витривалості. Але якщо в нас змагання на хитрість, хто кого обдурить, то треба робити інші номінації».

Виявляється, таке явище було нормою. Я з цим не погодився. І вирішив піти своїм шляхом.

Він створив громадський мотоклуб «DneprRacingTeam» і почав проводити змагання з ендуро. Це дуже складна дисципліна мотоспорту. Перегони відбуваються протягом декількох днів, на довгих треках, по дорогах з різним покриттям, по каміннях, водних перешкодах, крутих підйомах, спусках.

Спершу це було в Дніпрі, з маленькою локацією, куди приїхало небагато людей. Але все пройшло чесно, судійство було безкомпромісним, на високому рівні, спортсмени отримали велике задоволення.

Наступного разу приїхало вже більше людей.

І щоб ні в кого не закралося ніяких сумнівів щодо чесності судійства, розробив комп’ютерну систему оцінки результатів. Спортсменам дуже сподобався такий підхід.

Потім проводили змагання в різних місцях, у тому числі і на Закарпатті. Він сам прокладав трасу, долаючи десятки кілометрів горами і лісом. Сюди приїхали вже сотні спортсменів, у тому числі з багатьох європейських країн.

Останні змагання в Колочаві зібрали 440 учасників, коли на офіційних змаганнях Федерації мотоспорту їх було всього 27.

-Якщо все чесно і справедливо, якщо в тебе вірять, тоді й виходить ось так.

Що потрібно хлопцю? Я спочатку сам став Чемпіоном України з мотоспорту, а потім зробив найпотужнішу гонку в Україні з найбільшою кількістю учасників, єдині змагання, куди приїздять з багатьох європейських країн.

Звичайно, можна тільки порадуватися успіху організатора, який збирає таку аудиторію фанатів! Але яка колосальна робота за цим успіхом: всіх розмістити, нагодувати, забезпечити правопорядок, медичну допомогу, передбачити надзвичайні ситуації, підготувати урочисте нагородження переможців, з грамотами, призами, медалями. І все це - на найвищому рівні!

Не дивно, що у нього скільки друзів по всій Європі, його знають, поважають, цінують. І навіть уже під час війни просили провести змагання. Він погодився з однією умовою: якщо хлопцям назбираємо на автівку.

Змагання «Extremecharge» провели без пафосних торжеств, музики (адже в країні біда). Трек був менший ніж зазвичай, відпрацювали один день.

І назбирали 6 тисяч 300 євро, за які придбали пікап «Кремінна». Автівку віддали військовому з Кремінської громади.

• -Зарубіжні спортсмени, коли все це почалося, пропозиціями обірвали телефон, запрошували до себе, надавали житло. Але ми з дружиною вирішили нікуди не їхати, натомість цими пропозиціями дозволили скористатися своїм друзям, знайомим.
• Чехи зібрали гуманітарну допомогу, привезли цілий автобус і одягу, і продуктів, які потім роздавали по хабах.
• -А чому не поїхали за кордон?, - питаю.
• -Я уже раз зробив помилку, коли поїхав з Кремінної. Тоді я думав, що від мене нічого не залежить, щоб змінити ситуацію на краще. А це не так. Навіть від однієї людини залежить дуже багато!

Так, і він це постійно доводить. Тому до всього у нього є діло.

Куди приїздить - звертає на все увагу, зустрічається з керівниками, пропонує шляхи вирішення проблем. Так було не раз, коли приїздив до батьків у свою Кремінну. Звичайно, його не завжди чули, розуміли. І тоді він створив групу у вайбері, щоб люди могли озвучувати свої проблеми.

-Коли питання стає публічним, тоді воно б’є по рейтингу, тоді ти змушений іти на контакт з людьми і реагувати на їхні питання. Саме через це створив групу. Було боляче за своє місто, в якому планували надалі жити.

• Наразі група зветься «Кремінна - це Україна», вона об’єднує земляків в Україні і за кордоном. Хочу щоб це допомогло нам пережити складні випробування. Ви особливі, я вами захоплююся, ви дуже потужні люди, мої креміняни. Це ж не зі своєї волі взяти покинути все, чим жив, а потім щодня думати, коли ж повернуся у рідне місто, рідні стіни?

Але все буде добре. Я вірю, що Кремінна стане набагато кращою.

Спитаєте, яке в мене найбільше бажання? Звісно - перемога. Мета? Покращити довкілля. Тоді виграємо ми всі. Не робіть у дворі комфорт, зробіть красу за двором. Тоді автоматично ваш простір стане ширшим. Я так роблю скрізь, де живу: прибираю навколо, латаю дорогу. Люди підходять і питають: від якої це партії, за кого голосувати? Та голосуйте за кого хочете, я роблю це для того, щоб було комфортно і мені, і вам. Що ж, почали й інші так робити.

Ось такий він, Андрій Янкович - хлопець, який одного разу втік з Кремінної, але насправді ніколи з нею не розлучався.

…Ми з ним говорили про різне і всяке. А потім ще довго в домі залишався його голос, жести, сміх, якась особлива атмосфера піднесеності.

Може це тому, що пройшовши складний шлях стоновлення, підйому, боротьби, поразок і перемог, Андрій пізнав головну мудрість життя: суть не в тому, що навколо тебе (дорогі атрибути буття, палаци і круті автомобілі, ресторани і курорти); суть в тому, що в тобі: твій настрій, твій стан душі. Вміння комунікувати з людьми, дарувати енергію, створювати настрій… і просто любити людей та життя - в цьому і є його успіх, його сила і його багатство. Якими він щедро ділиться…