Як медсестра з Кремінної Ірина Маленко влаштувалася на новому місці у Кременчуці

Як медсестра з Кремінної Ірина Маленко влаштувалася на новому місці у Кременчуці

Як медсестра з Кремінної Ірина Маленко влаштувалася на новому місці у Кременчуці

З Кремінної до Кременчука переїхала Ірина Володимирівна Маленко. Полюбила нове місто, знайшла роботу за покликанням, піднялася на новий щабель у професійному зростанні, але душею і серцем залишається зі своїми людьми, своїм містом, сумує за рідним краєм і чекає щасливої миті, коли можна буде повернутися додому.

В дах їхнього будинку на провулку Дружби «прилетіло» в перші дні військової агресії. З того моменту вони боялися залишатися у квартирі і більшість часу проводили у підвальному приміщенні спорткомплексу «Олімп». Там переховувалися й інші жителі мікрорайону "Хитрого ринку" і підвал уже не вміщав усіх бажаючих.

  • - З кожним днем ставало все тривожніше, особливо коли бачила перелякані очі 11-річного сина. 
  • І 20 березня ми покинули Кремінну.
  • Їхали і не знали куди. Зупинилися у Павлограді, шукали житло, але там ціни були неприйнятні для нашого бюджету. Тим паче, що з нами були домашні улюбленці - кішка-британка і собака - французький бульдог. Тому знайти житло було надто проблемно.
  • У Кременчуці Полтавської області на той час вже перебувала моя колега, то ж дала телефони рієлтора, який і допоміг з пошуком житла. Спочатку поселилися з сином у квартирі. А потім він запропонував кращий варіант для нас і наших улюбленців - приватний будиночок. А якраз напроти нашого нового житла знаходилася клініка. Бачачи, як загорілися в мене очі (я ж медсестра!), рієлтор пообіцяв вирішити і питання мого працевлаштування. Скоро допоміг зустрітися з головним лікарем цієї клініки і у квітні 2022 року я вже мала роботу. Це була просто удача!
  • Вдома, після закінчення Кремінського медичного училища, я 10 років працювала у травматологічному відділенні. Потім, впродовж 12 років, - медсестрою у кабінеті офтальмолога поліклініки. А тут мене взяли палатною медсестрою кардіо-судинного Центру в клініку інтенсивного лікування «Кременчуцька». Це дуже відповідальна і нова для мене сфера діяльності. Довелося згадати всі знання і навички, а дечому й навчатися. Скажімо, робити кардіограми. Заново відшліфовувала навички проведення внутрішньовенних інєкцій.
  • Спочатку працювала на півставки, потім на 0, 75. Проте, у Центру була велика потреба в медичних сестрах і мене перевели на повну ставку. Так працюю більше року. Уже і відпустку відгуляла.
  • Колектив прийняв дуже гарно. Тут всі молоді, головний лікар - молода, ініціативна, дбає про свій медичний заклад і завдяки такому керівнику клініка має високий рейтинг, обладнана всім необхідним за останнім словом техніки. Тут багато дорогих пакетів НСЗУ. У клініці роблять коронарне шунтування, операції на судинах, відкрилося відділення реанімації для інсультних хворих.
  • Палати сучасні, біля кожного ліжка - кнопка виклику. На посту все видно, у якій палаті тривога, і негайно йдеш туди.
  • Кардіологічні хворі - особливі, специфічні. Я не могла зрозуміти, пристосуватися, коли треба терміново викликати лікаря. Та зараз уже набула досвіду і впевнено виконую свої обовязки палатної медсестри.
  • Сина Всеволода влаштувала у місцеву школу і 5-й клас він закінчив у Кременчуку. 
  • Щоб хлопчик не був один, поки я на роботі, моїм батькам, Володимиру Григоровичу і Ользі Іванівні Новіковим, які спершу евакуювалися з Кремінної у Дніпро, довелося переїхати сюди. Тепер живемо разом.

Прилаштувався до нових умов і собака Рік, що появився у сім’ї як подарунок на День народження Всеволода. Як же добре, що у Сєви є такий вірний друг у той час, коли всі шкільні і дворові товариші розлетілися по світу і він так за ними сумує!

Британка - чисто квартирна кішка - кардинально поміняла спосіб життя, пізнала всі принади дворового буття і вже привела безпорідних кошенят. Але таких гарнесеньких! Всі вони отримали прописку за новими адресами.

Кременчук - дуже красиве місто: з широкими тротуарами і розмаїттям клумб; з численними парками і кав’ярнями; з морем квітів і неповторною набережною на Дніпрі.

  • - Але як же хочеться бачити своїх людей, спілкуватися з тими, з ким прожив у одному місті все життя, з ким дихали одним повітрям. Часто з друзями мріємо: ось знайшли б нам якесь забите село, щоб ми всі з нашого міста там поселилися, відбудували його, влаштувалися на роботу. Бо як би добре до нас не ставилися в Україні і за кордоном, ми все рівно чужі. А хочеться жити зі своїми.
  • Чогось чекаєш щодня, якихось добрих новин, а їх немає. І скільки нам ще жити вдалині від дому, тиняючись по чужих кутках, засинаючи на чужих матрацах? Хочемо додому. Що може бути рідніше своїх стін?

Ганна ПАЛАМАРЮК.

Слідкуйте за нашими новинами на телеграм каналі
20:20
213
Немає коментарів. Ваш буде першим!