Володимир Овчаренко: "Нехай і в землянці доведеться жити, але ми повернемося додому в Макіївку"

Володимир Овчаренко: "Нехай і в землянці доведеться жити, але ми повернемося додому в Макіївку"

Володимир Овчаренко: "Нехай і в землянці доведеться жити, але ми повернемося додому в Макіївку"

Володимиру Овчаренку тільки 32 роки, а він уже багато встиг досягти у своєму житті. Закінчив Луганський сільськогосподарський інститут і отримав диплом інженера-механіка сільгосптехніки. 

Повернувся у рідне село Макіївку, до якої приріс серцем і корінням, щоб зайнятися тим, чим марив з дитинства. І за якийсь десяток років зробив свою мрію реальністю. То були роки напруженої і виснажливої роботи.

Після інституту пішов працювати до фермера у сусіднє село Невське. Заробляв гроші і вкладав у свою справу. А задумав Володимир створити в селі сучасну свиновідгодівельну ферму. Може тому, що цим займалася його мама, Ольга Михайлівна Овчаренко. Вчителька фізики місцевої школи, залишившись без чоловіка, чим тільки не займалася аби підняти на ноги трьох дітей. Вирощувала бройлерів, іншу птицю і навіть розводила свиней, щоб мати додатковий прибуток. А ще багато допомагала церкві. Коли в селі почали відроджувати унікальний пам’ятник архітектури - церкву Петра і Павла, яка збереглася ще з минулого століття, саме Ольга Михайлівна приклала до її відбудови чимало зусиль. І гроші збирала по селу, і червону цеглу зі зруйнованої старої лікарні розчищали та возили для ремонту храму. Навіть маленький Володя брав у цьому активну участь.

Певне, саме за це віддячив Господь сім’ї і допоміг матері виростити гарних дітей, а синові - втілити в життя все задумане.

Заробивши перші гроші у фермера, Володимир розпочав будівнитво. За два роки, за власним проектом, самотужки збудував сарай на 250 голів свиней і оснастив його усім необхідним. Повністю автоматизував процес годівлі і догляду за тваринами. Знаючи з дитинства, який це тяжкий труд - вирощування свиней - він зробив так, аби на його фермі було задіяно мінімум людської праці. Встановив транспортери для викачування гною, автопоїлки, кормові автомати, які завантажувалися раз на тиждень. Що сам робив, що купував. Скажімо, кормові автомати конструював власноруч. Не дарма ж має диплом інженера-механіка сільгосптехніки!

Ото ж все було готово. Та гроші, які заробляв, вклав у будівництво, і на купівлю молодняка коштів бракувало. То впродовж наступних років сам розводив поголів’я, почавши з однієї свиноматки. Так дійшов до 120 голів.

Це була сімейна ферма, до якої рук, розуму і душі докладали і Володимир, і мама, і дружина Наталя - вчитель фізкультури місцевої школи. Бо окрім щоденного догляду за тваринами, їх треба було щеплювати, лікувати. То ж училися, читали літературу, рекомендації спеціалістів.

Коли пішов продаж, появилися плани розширити діяльність: хотів збудувати нові приміщення, оформити фемерське господарство (до цього працював у рамках особистого селянського господартва), відкрити в селі олійницю…

Та в плани і мрії увірвалося 24 лютого і все перекреслило.

Вже на початку березня село окупували російські війська. Ще впродовж місяця Володимир якось підтримував тварин. Хоча перші три дні не було доступу до ферми, відключили електроенергію, не подавалася вода. Свині лишилися без догляду і багато поросят загинули. Вижили тільки дорослі свині.

Але чим далі - тим було небезпечніше там лишатися.

  • - З моєю позицією, бачу, буде мені непереливки. Та й за дітей було лячно. Тим більше, що меншій, Тетянці, тільки рік виповнився, і Катруся ще зовсім маленька. Прийняли рішення виїжджати. І ми покинули Макіївку 3 квітня. Але розривалася душа: що буде зі свинофермою? - розповідає Володимир.

Ольга Михайлівна ще залишалася в селі. Скільки могла - доглядала поголів’я.

  • - Коли заходили в село українські війська - почалися жорстокі обстріли і вже було не до поросят, як кажуть, коли село горіло. Багато свиней побило бомбами, осколками. Вони лежали навкруг. А тих, що лишилися, наші військові випустили у степ.
  • …Наразі молода сім’я Овчаренків, разом з Ольгою Михайлівною, винаймають квартиру у Хмельницьку. Приїхали сюди до друзів.

Впродовж усього життя вони покидали своє село тільки на короткий час відпочинку чи подорожей. А тут раптом надовго опинилися у великому місті.

  • -Як тобі - бути міським жителем?- запитую у Володимира.
  • -Дуже тяжко мені в місті, я незвичний до такого життя. Та й родина дуже сумує за селом і хоче повернутися додому. Розмовляли з дружиною, то вирішили: землянку вириємо на перших порах, будемо жити і все відбудовувати. Аби тільки скоріше настав мир.

Сучасна сімейна ферма Овчаренків здорово постраждала: немає даху, стіни залишилися тільки частково, понівечино дороге обладнання, зруйновано справу життя молодої людини. Та не знищено, не випалено поклик душі.

- Мені дуже подобається займатися саме розведенням і вирощуванням свиней. Я отримував велике задоволення від своєї праці. І, звичайно ж, серцем приріс до рідного села. Ми повернемося туди і все розпочнемо спочатку…


На сьогодні Макіївка деокупована. Але жити там ще неможливо. У навколишніх селах йдуть жорстокі бої.

Спілкувалася Ганна ПАЛАМАРЮК.

Слідкуйте за нашими новинами на телеграм каналі
10:20
529
Немає коментарів. Ваш буде першим!