Розквіт, економічна міць, а потім, на жаль, і реформування та занепад господарства припали на період головування Володимира Миколайовича Чередника. А головним агрономом, генералом макіївських полів, десятки років був Василь Павлович Шевченко.

Їхні діти, Вікторія Чередник і Сергій Шевченко, обрали інше призначення в житті: вони стали вчителями. Та земля не відпустила їх від себе. І згодом Сергій, з дружиною Оленою, створили приватне підприємство «ПП Шевченко», а Вікторія, разом з чоловіком Ігорем Срібним, - ФГ «Айва». Як і їхні батьки, вони йшли поряд по життю: працювали, дружили, стали кумами, розвивали свої господарства і мали великі плани на майбутнє.

Поки, 5 березня 2022 року, в Макіївці не почалася окупація.

Староста Галина Леонідівна Глобчаста обходила людей і казала: «Я виконую свої обов’язки, нікуди не виїжджаю, тож не хвилюйтеся, будемо допомагати один одному, підтримувати стариків, ділитися хлібом, ліками. Будемо жити!».

Та, як виявилося, жити не виходило...

Розповідає Вікторія Володимирівна Срібна:

- Ми відчували небезпеку, бо син - офіцер, служив у військкоматі Сєвєродонецька. Потім їх евакуювали. А дружина Наталя, з донечкою Марусею, перебралася у Макіївку, до своїх батьків. І, поки був зв’язок, син постійно телефонував і прохав нас виїжджати й вивозити його сім’ю. Ми й самі розуміли, що життя тут не буде. У нас відразу забрали зі складу автомобіль ЗІЛ. У наших кумів, Сергія Васильовича і Олени Василівни Шевченко (які тільки відкрили магазин, запустили в роботу млин), забрали гроші, все з магазину, два автомобілі, розбили млин. Але вони встигли роздати людям борошно, крупи.

Багато хто хотів виїхати на Україну, як і ми. Але нас не випускали. Дорога була відкрита тільки в Росію і на окуповані території. Або ж - пішки через Греківку, на Борову і - в Харківську область. Та як з малою дитиною подолати велику відстань? Ми не знаходили виходу.

Не знаю, як діяв Сергій Васильович, з ким вів перемовини, але 9 березня під’їхав до нашого двору і скомандував: «Виїжджаємо, збирайтеся!».

Вигнали машину з гаража, а вона не заводиться. З допомогою трактора намагаємося завести, а біля нас ходять вояки з автоматами і питають, куди зібралися? Нарешті завели машину, буквально за декілька хвилин покидали в неї, що встигли, забрали невістку і її сестру з дітьми. Сваха прийшла проводжати, голосить: «Я вас більше не побачу!»…

Доїхали до сільради - почалися обстріли, діти плачуть. Вийшов командир, щось сказав і пропустив. Проїхали один блокпост, інший, піднялися на гору. Знову блокпост: «Вилазьте з машини, показуйте багажник. Куди їдете?».

Ото з гори останній раз бачили своє село.

З горем-бідою, під вечір, добралися до Лиману. Ніч пересиділи на вокзалі, а наступного дня відправилися евакуаційним потягом до Львова.

Сергій Васильович з нами не поїхав, певно, хотів щось забрати з техніки, врятувати. Як виявилося, не вдалося, і він згодом перебрався у Київську область. А з Оленою Василівною ми попрощалися у Києві, вона залишилася у дітей. Самі ж прямували далі, до Львова. У дорозі знаходилися понад 30 годин, вагон був забитий людьми. Не раз зупинялися, перед небезпекою обстрілів.

Зі Львова вирушили до Новояворівська. На той час там уже жили наша донька Юля з чоловіком Андрієм і дітьми.

Ми зупинилися у них. І так, гуртом, у однокімнатній квартирі, прожили до тепла.

Андрія, як працівника ДСНС, прикомандирували у селище міського типу Івано-Франкове, і він їздив туди на службу. Окрім основної професії рятувальника, Андрій ще займався пасікою. (У Макіївці у нас були ставки, навколо яких бджолярі розміщали вулики. Андрій туди приїздив, спілкувався з пасічниками, і сам захопився бджільництвом).

Тож одного разу, повернувшись зі зміни в Івано-Франкові, заявив: «Ми поїдемо жити в село, хочу займатися пасікою. Товариш по службі Степан дає у користування будинок діда, у селі Велике Поле».

Ми поїхали подивитися на те обійстя. Хата добротна, не стара, багато кімнат, але занедбана. Є город, садок, просторе подвір’я.

І ми вирішили: будемо жити тут (молодь хай залишається в Новояворівську), а Андрій приїздитиме до своїх вуликів.

(Хата і подвір'я родини у Великому Полі)

Тож 1 травня 2022 року посадили огород. Ігор розвів кролів, купив каченят і взяв всі домашні справи на себе. Бо незадовго до війни переніс серйозну операцію, має проблеми зі здоров’ям і влаштуватися кудись на роботу не може. На певний час годувальником сім’ї довелося бути мені: працювала в селі на пилорамі, тягала дошки. Люди дивувалися, що я, вчителька, цим займаюся. А що було робити, коли зі школи мене не звільнили, онлайн навчання не проводилось, а гроші десь треба було заробляти.

Нарешті у листопаді прийшла радісна звістка: відкривається онлай Красноріченський ліцей, один навчальний заклад на Красноріченську громаду, куди ввійшли Невська, Макіївська, Бараниківська і Красноріченська школи. Син прислав нотбук, провели інтернет. І я знову почала викладати дітям зарубіжну літературу й історію. Продовження історії за посиланням.

Записала Ганна ПАЛАМАРЮК.