На їхнє подвір’я «прилетіло» вже в перші дні воєнних дій на Луганщині. Навряд чи це був «випадковий» приліт, якщо знати, що Тамара Іванівна 31 рік відслужила слідчим у Кремінському відділі поліції, а чоловік на той час, у складі Луганського гарнізону, захищав кордони області.

Донька з онуками покинули місто у березні, коли обстріли стали особливо запеклими. Вона ж деякий час ще жила у сватів, переважно в підвалі. Та з кожним днем ставало зрозуміло, що далі їй залишатися у місті небезпечно. Тож виїхала 1 квітня, незадовго до окупації.

Поселилася в Тернополі. Тут було спокійно і мирно. Та трапилась біда з чоловіком. Довелося пройти довгий шлях лікування і реабілітації після контузії. Це були нескінченні місяці тривоги, неспокою і болю.

Наразі родина проживає на, так званих, Вінницьких хуторах.

(Вінниця, площа Європейська)

Тут вдалося, за порівняно невисоку ціну, орендувати приватний будинок з гарними умовами. Навіть трішки городу посадили. Будуть свіжі овочі для великої сім’ї, яка з’їхалась на літо до бабусі і дідуся.

Восени і взимку донька Анастасія з дітьми проживала у Вінниці. Адже для онучки Амелії, яка навчалася у Кремінській музичній школі у класі скрипки, саме тут знайшли викладача і музичний інструмент. 

(Тамара Іванівна з онучкою)
Тож дівчинка, разом з мамою, відвідувала музичну школу (6-й клас закінчила онлайн у Кремінському ліцеї № 5), гуртки. А з трирічним Святославом і з іншими онуками займалися всією сім’єю.

За щоденними клопотами ніколи задумуватися про завтрашній день. Та все ж, від питання «що далі?» - не заховаєшся. Тільки відповіді на нього немає. Дім розбитий, повертатися нікуди. Музичну школу, де навчалась онучка, зруйновано; ліцей №5 здорово пошкоджено.

А додому все рівно хочеться!

- Наразі живемо за рахунок пенсії, допомоги. У Луганському хабі у Вінниці отримуємо гуманітарну допомогу, предмети побуту. Як тільки тут поселилися, місцеві жителі приносили і картоплю, і консервацію, у кого що було - тим і допомагали, - розповідає Тамара Іванівна. - Люди тут дуже гарні, чуйні.

Так, тільки ні чуйність людей, ні державна допомога аж у 2 тисячі гривень!, ні продуктові набори, ні подушки з ковдрами і каструлями, на жаль, не компенсують вимушеним переселенцям втраченого житла і нажитого майна. Наразі лише одиниці взмозі орендувати житло, гідне людського існування. А більшість переселенців перебиваються у школах, садках і гуртожитках. Скільки триватиме ця «пауза» в житті людей з окупованих територій і з зони екологічного лиха?

І чи зможуть вони повернутися в рідні місця? А якщо ні - як їм розпочати життя з чистого листа на інших територіях? Ось найболючіші питання для вимушених переселенців, на які поки що ніхто не дає відповіді.

Ганна ПАЛАМАРЮК.