Донедавна вона й уявити не могла, що колись змінить місце проживання. Не думала про це навіть тоді, коли місто стали жорстоко обстрілювати.

А 18 березня, о 5-ій ранку, прилетіло і на їхню вулицю Горького. У сусідів зруйнувало сарай, побило всіх овець. У будинках навколо ударною хвилею повибивало вікна. У її літній кухні знесло дах.

Восени, будучи у декретній відпустці, до Валентини Федорівни приїхала з Краматорська донька з дворічним синочком, хотіли погостювати в мами до весни. Та ситуація залишила їх біля матері надовго.

Миколка, який тільки почав говорити, після цього прильоту замовк. Вони переселилися в підвал. Але то було не надто надійне укриття. Тож згодом перебралися до родичів, де був більш добротний і облаштований підвал. Так прожили два тижні. Та скоро в місті не стало газу, електроенергії, води. Умови були нестерпні, при тому, що поряд - маленька дитина, яка від страху перестала говорити. Тому вирішили виїжджати.

Ще раніше з Кремінної виїхала їхні родичі. Прибувши у Львів, дзвонили волонтерам, які могли допомогти переселенцям. Першими відгукнулися з Богданської громади. Так вони потрапили у село Богдан на Закарпатті. Тож до них, на початку квітня, поїхала і Валентина Федорівна з донькою та онуком.

- Поселили нас у школі. На нашу родину (всього нас було 11 людей) виділили невеличкий клас. Спали на партах, на які поклали матраци, харчувалися в їдальні. У школі були обладнані душові і туалетні кімнати, створено елементарні побутові умови. Та головне, що тут було тихо і спокійно. Миколка почав відходити і заговорив. Але тривога залишалася в дитячій душі і, лягаючи спати, він щораз запитував: «Мамо, ти не вмреш? Ракета не прилетить?»

Так прожили літо. Коли школу почали готувати до нового навчального року, нас переселили в дитячий садок №3 у Рахові, - розповідає Валентина Федорівна. - Та хлопчик підростав і не хотілося, щоб перші кроки життя у нього асоціювалися з гуртожитком. І ми шукали окреме житло. Наразі орендуємо будиночок, де займаємо 2 кімнати. Господарі виділили і шматочок землі, то ж посадили трішки городини.

Будинок нам здали безкоштовно, платимо тільки за комунальні послуги. Але умови облаштовуємо для себе самі: поставили насос на воду, зробили каналізацію. По сусідству живуть переселенці з Херсонської області, де є і чоловік, то він допоміг нам з цими роботами.

Облаштувавшись з житлом, налагодивши побутові умови, у Олени нарешті склалося і з роботою. Бо тут з цим - велика проблема. Вже давно все працездатне місцеве населення виїжджає на роботи в Чехію. А ті, що лишаються, заробляють хоч якісь кошти тільки в сезон збирання яфин (чорниця), грибів. Але для цього треба мати навички, не боятися змій, які чатують на збирачів у кущах та заростях трави.

Олена ж закінчила Донбаську державну машинобудівну академію, за фахом - інженер-технолог. Працювала на Новокраматорському машинобудівному заводі - найбільшому у Європі підприємстві індивідуального важкого машинобудування, яке виробляло комбайни для шахт, мостові портові крани для завантаження суден, млини для подрібнення руди, інше гірничо-добувне і металургійне обладнання. Вона відповідала за технологічний процес виробництва однієї деталі. А загалом на підприємстві працювало більше 8 тисяч робітників, а продукція відправлялась у 80 країн світу.

Наразі Олена виробляє… кури-гриль, котлети і відбивні у відділі кулінарії супермаркету. Бо треба якось жити і піднімати на ноги Миколку.

Що далі, які плани?

- Зимувати будемо тут, - говорить Олена. - Наразі проблема номер один - придбати дрова на опалення. Адже коштують вони чимало.

Чи думаю повернутися у Краматорськ? Так, дуже хочу. А ось чи знову працюватиму на заводі - це сумнівно, він надто зруйнований, знаходиться під постійними обстрілами.

Миколка ще не усвідомлює де його Батьківщина. Але коли чимось невдоволений, то говорить, що хоче в інше місто. В яке? Краматорськ він не пам’ятає, а Кремінна закарбувалася в дитячій уяві, як місто, в якому стріляють…

Ганна ПАЛАМАРЮК