У Лимані більше доби чекали відправлення на Західну Україну, бо той потяг, на якому мали їхати, обстріляли. Чотири доби добиралися до Івано-Франківська. Направлятися кудись далі не було можливості через відсутність грошей. Тому жінка намагалася впродовж декількох місяців влаштуватися у Франківську, шукала роботу. Але з цим ніяк не складалося.

Згодом до них приїхала з Кремінної і мама, Людмила Леонідівна. Причому, вона не встила оформити пенсію і окрім допомоги ВПО в 2 тисячі гривень не мала ніякого забезпечення. Олеся тепер уже думала, як їм трьом виживати в чужому місті.

Тож прийняла рішення переїхати до Києва, адже на той час оренда квартири в Києві була дешевшою, ніж на Західній Україні, куди з’їхалась переважна більшість переміщених осіб.

- І ось з минулого літа ми перебуваємо в Києві. Винаймаємо житло за помірну ціну. Син відвідує садочок.

Я працюю на двох роботах. Як і в Кремінній, займаюся манікюром у салоні краси. 

А ще працюю офіціантом у пабі. Отримуємо допомогу для ВПО, але на неї я особливо не розраховую. Покладаюся здебільшого на власні сили. Продукти, якісь побутові предмети отримувати в гуманітарних хабах для переселенців теж не можу, бо треба за ними їхати, а в мене немає для цього часу.

У 25-річної жінки немає часу ні на що, окрім роботи і навчання новим навичкам. У свій час вчилася на перукаря, працювала в салоні. Опанувала також навички майстра манікюру, баристи.

Тож планує влаштуватися ще на якусь роботу.

Такі поняття як «не вмію, не хочу, не виходить» – це не про Олесю. Вона завжди ставила перед собою завдання і добивалася свого. Війна зрбила її ще більш рішучою. За короткий час багато пережила, перетерпіла, витримала випробування безгрошів’ям, і, часом, ночівлею на вокзалах. Все було. Не було тільки розгубленості, відчаю, безвиході. Бо вона відповідала за маленького Георгія, за маму.

Одна, без сильного плеча, без підтримки. Тому не мала права на слабкість. Підняти на ноги сина, не загубитися у цьому житті – така тепер в неї мета. Тим більше, що повертатися у Кремінну їм нікуди, мамин будинок зруйновано.

- Але ж все життя в мене - попереду. Найважливіше те, що мої дорогі люди живі, здорові. А все інше я можу створити сама.

Ось така життєва позиція у молодої, симпатичної, впевненої в собі оптимістки Олесі Шорохової.

Авторка - Ганна ПАЛАМАРЮК. 

«Вихід цього матеріалу став можливим завдяки фінансовій підтримці Програми з допомоги та розвитку українських медіа (Ukrainian Media Aid and Development Program), частково профінансованій Міністерством закордонних справ Швеції (Swedish Ministry for Foreign Affairs)».