Поле з врожаєм тисяч врятованих життів

Тип статті:
Авторська

Він родом з самого серця нашої неньки-України – древньої Черкащини, багатющої на природні красоти, родючі землі і талановитих людей. Це тут, на відомій всьому світу Трипільщині, ще 5-6 тисяч років тому, люди вже зводили міста з двоповерховими будівлями! А знайдені артефакти трипільської культури не перестають дивувати світових археологів-науковців. Це черкащани своєю працею створили одне з чудес України – Софіївський парк в місті Умань, що в наші дні став туристичною Меккою. Непереоціненний внесок в історію нашої держави внесли славетні черкащани: Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, В’ячеслав Чорновіл та багато інших історичних постатей. Черкащани пишаються своїми земляками-сучасниками, серед яких і герой моєї розповіді – Анатолій Антонович Висоцький.


Він родом з самого серця нашої неньки-України – древньої Черкащини, багатющої на природні красоти, родючі землі і талановитих людей. Це тут, на відомій всьому світу Трипільщині, ще 5-6 тисяч років тому, люди вже зводили міста з двоповерховими будівлями! А знайдені артефакти трипільської культури не перестають дивувати світових археологів-науковців. Це черкащани своєю працею створили одне з чудес України – Софіївський парк в місті Умань, що в наші дні став туристичною Меккою. Непереоціненний внесок в історію нашої держави внесли славетні черкащани: Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, В’ячеслав Чорновіл та багато інших історичних постатей. Черкащани пишаються своїми земляками-сучасниками, серед яких і герой моєї розповіді – Анатолій Антонович Висоцький.


Народився він 12 серпня 1951 року в селі Багва Маньківського району.

Мама – Горпина Сидорівна – була сільською вчителькою; батько – Антон Федорович – працював у колгоспі електриком.

У ті післявоєнні роки село важко ставало на ноги. Від зорі до зорі доводилося трудитися і дорослим, і дітям. Тож працьовитість маленького Толі була помітна вже тоді.

У школі добре навчався, вдома допомагав батькам по господарству, а влітку займався традиційною для сільського хлопчика роботою – випасав худобу, підвозив воду

на ферму, був вантажником.

Як же вийшло так, що молодий хлопець обрав професію не вчителя (як мама), не електрика, інженера (як тато), а медика? Та ще й започаткував династію Висоцьких-лікарів?

Допитливий і спостережливий Толя швидко зрозумів, що, крім професії учителя і електрика, які так необхідні людям, є ще одна, без якої селянам (та й усім людям взагалі) аж ніяк не обійтися.

Сільський фельдшер, завдяки своєму вмінню і готовності завжди прийти на допомогу людям, був на селі у великому заслуженому авторитеті і справив на юного Висоцького велике враження. Тож сумнівів щодо вибору професії у Анатолія не було.

Після закінчення 8-го класу, в 1967 році, він вступає до Уманського медичного училища і після його закінчення починає працювати за фахом.

А тут і 18 років. Молодий фельдшер іде служити до лав Радянської Армії.

Зміцнілий фізично, з певним медич-

ним досвідом, Анатолій розуміє, що

обрав правильний шлях і що медицина – це його покликання назавжди.

Тож після демобілізації, в 1973-му, вступає до Дніпропетровського медичного інституту.

Нестримне бажання знати більше, робити краще, шукати нове, неординарне – це все студент Висоцький. А звідти і вибір кінцевої професії – дитячий хірург.

Тонка матерія – дитяча хірургія. Як кажуть, не кожному дано.

Закінчення інституту в 1980 році святкували уже в сімейному колі.

Ще в 1977 році чарівна медична сестричка Оля і красень-старшокурсник Анатолій побра- лися.

Не забарився скріпити сімейні узи їх первісток – синок Ігор.

Тож у 1980 році, коли Кремінська районна лікарня зустрічала молодих спеціалістів, серед них було і подружжя Висоцьких.

Пройде лише кілька років праці як Анатолія Антоновича Висоцького будуть шанувати і колеги, і, що найголовніше, батьки маленьких пацієнтів, яких він лікував.

Діяльність молодого лікаря просто вражала: новаторські ідеї, наукові напрацювання, громадська діяльність стали

запорукою швидкого кар’єрного зростання.

У 1985 році він уже заступник головного лікаря, а з 1987-го по 2007 рік – головний лікар Кремінської лікарні, призначений абсолютно демократичним шляхом: виборами медичного колективу. Саме на цій посаді повною мірою розкрились його професійні і організаторські здібності. Труднощів вистачало. Колеги-ветерани добре пам’ятають кінець вісімдесятих, що були характерні дефіцитом медикаментів на медичних базах та в аптеках. У 90-і роки до нестачі медикаментів додалися хронічні невиплати зарплат медикам. Щоб зберегти колектив, головний лікар мусив проявляти неабиякий хист у бартерних оборудках. А ще потрібно було обновляти матеріальну, технічну бази лікарні. І це йому вдавалося.

У країні, де на той час 90 відсотків насе-лення смутно уявляло, що таке комп’ютер, головний лікар поповнює медичну базу лікарні комп’ютерами.

А для того, щоб лікарі швидше опанували роботу на них (нове частенько викликає супротив старого), заохочує матеріально.

В оплату праці медпрацівників головний лікар вводить (до цього часу невидане і нечуване) посаду лікаря-експерта для оцінки праці кожного медика. Попрацював краще – одержуй більше.

Хронічна нестача ліків у медичному закладі спонукає Анатолія Антоновича шукати вихід.

Орендується земля, де вирощуються цілющі лікарські рослини. Це дає змогу, за до- помогою лікарського бартеру, поповнювати лікарняну аптеку вкрай необхідними ліками і суттєво покращити лікування хворих.

Труднощі відчувають і медики, і пацієнти. Щоб вивчати найбільш гострі питання, які турбують пацієнтів, у лікарні систематично проводяться анкетні опитування населення.

Щоб зарадити труднощам у придбанні ліків пацієнтами, через їх низьку платоспромож- ність, за ініціативою головного лікаря, в 2000 році, організовується одна з перших в Україні

лікарняна каса.

На початок 2003 року членами каси стає близько 7,5 тисячі людей, що дозволяє залученими коштами пролікувати біль-

ше 1500 пацієнтів стаціонарно і близько 3000 – амбулаторно, а також поповнити матеріаль- но-технічну базу апаратом УЗД і фіброскопами.

Апофеозом турботи головного лікаря про долю свого медичного колективу стає побудова (у важкі 90-ті роки) багатоповерхового будинку для медичних працівників.

На той час уже ніхто ніде нічого не будував, а Анатолій Антонович зміг! То були воістину героїчні зусилля. 
Не полишає Анатолій Антонович і наукову роботу. З-під його пера виходить понад 35 на- укових статей, опубліковано 10 раціоналіза- торських пропозицій.

У 2001 році Висоцький захистив кандидатську дисертацію і в цьому ж році одержав за свою працю чи не найбільшу нагороду: звання заслуженого лікаря України.

Організаторські здібності Анатолія Висоцького дозволяють зберегти колектив. Досвідчені завідувачі відділень, заступники головного лікаря, надбання головних лікарів-попередників, все разом, допомогло вийти медичному закладу на передові позиції в області. Кремінська лікарня стає базою передового досвіду. Сюди їдуть на практику студенти Луганського медичного інституту, Кремінського медичного училища. Чи не вперше в області кандидатські дисертації захищають лікарі районної лікарні –

Тетяна Ляхова, Галина Куцина.

рофесура Луганського медичного інституту тут – частий гість. Щороку проводять виїзні курси удосконалення лікарів науковці з Харкова, Києва.

Впродовж всієї діяльності чи не найголовні-

шою була для нього турбота про колег-меди- ків.

Пам’ятаю, як в ті нелегкі дев’яності всі лікарські наради він завжди починав словами: «Нам вдалося зберегти колектив». А то було, ой, як непросто!

З величезною повагою головний лікар ставився до кожного. Але особливу увагу приділяв медикам старшого віку, які пройшли дорогами війни, відбудували медичну галузь в районі.

Як зробити так, щоб імена цих людей наза- вжди залишилися в історії Кремінського райо- ну?

І Анатолій Антонович знаходить рішення.

До ювілейної дати – 100 річчя з дня утворення Кремінської медицини – головний лікар пише книгу, в якій знаходить місце кожному медичному працівнику.

В кожному рядку цієї книги – подяка за бла- городну працю, турбота про життя колег, пла- ни на майбутнє. І все це – не тільки на словах у книзі, а й у реальному житті.

В пам’яті зринають епізоди з того часу, зовсім не поодинокі. Молоді хворі люди з важкою нирковою недостатністю. Врятувати життя

може тільки діаліз – штучна нирка. Процедуру необхідно проводити двічі на тиждень. Головний лікар знаходить можливість (і це при тотальному дефіциті пального) місяцями виділяти транспорт, аж поки не знаходить донорську нирку.

Ще один знак турботи і поваги до історії – створення музею Кремінської медицини при районній лікарні за ініціативою головного лікаря.

В 2007 році колектив Кремінського районного територіального медичного об’єднання – так тоді називалась медична установа району – з гордістю і смутком проводжав Анатолія Антоновича в обласний центр, на посаду головного лікаря головного управління охорони здоров’я Луганської обласної адміністрації.

Успішно працюючи на новій посаді, Анатолій Антонович ніколи не забував свою другу малу батьківщину – Кремінщину. А медичний колектив назавжди рідної Кремінської лікарні залишався під його опікою.

Після виходу на пенсію Анатолій Антонович з головою поринув у світ науки: плідно пра-

цював викладачем Луганського медичного університету, а після трагічних подій 2014 року взяв активну участь у його розбудові на базі медичних закладів міст Рубіжного, Сєвєродонецька, Кремінної. 
…Біда прийшла несподівано. Тяжка хвороба змінила звичний життя. Та й саме життя було під ритм і темп

цілковитою загрозою. Але він не з тих, що здаються. Допомогли колеги-медики, залізна воля і незламний характер пацієнта. Довгі мі- сяці реабілітації за методиками, колись ним же самим розробленими при реабілітаційному центрі, дали результат.

А інакше і бути не могло! Адже поруч з ним – його вірна дружина, Ольга Василівна; щодня – дзвінки від синів, тепер уже успішних лікарів-хірургів, і щебет 4-х онуків. Не забувають колеги, друзі.

А ще вечірня молитва, де є і такі слова: «Дай мені, Боже, сили здолати всяку тимчасову слабкість і укріпити все те, що допоможе мені нести радість тим, кому служу».

Який же він сьогодні, наш ювіляр? Якщо говорити спортивною лексикою, то рахунок: 7-0, на користь ювіляра.

Під час останньої нашої зустрічі ми довго розмовляли про справи минулі і теперішні. Розстаючись, вийшли до затишного подвір’я, де квітували розкішні троянди. Анатолій Антонович дивився вдалину і постав переді мною красивим, мудрим, сивочолим чоловіком, що вийшов і споглядає під голубим небом давно уже рідної йому Кремінщини неозоре, ним же «зрощене поле», яке віддячує йому за невтомну працю багатим врожаєм: тисячами врятованих життів, великою шаною колег і всієї Кремінської громадськості.

Життя вдалося. Хай Вам щастить, шановний Анатолію Антоновичу!

Л. ГАНДЖА,

колега, лікар.

24
Немає коментарів. Ваш буде першим!