Незвичайна мама особливих синів

Вразили її вірші. І хотілося дізнатися, звідки оце тонке відчуття слова, глибина думки, соковитість мови? Спитала. – Мабуть, це народилося разом зі мною. Коли виросла, то зрозуміла, що вже в дитинстві світ бачила картинками, образами і певним набором слів. Це було дивно. Ну ось, здавалося б, звичайні слова, а який образний ряд випливає з них! І тоді народжуються вірші. Так і діти. Просто діти, а там – цілий світ! Діти – це вірші, тільки фізичного плану. Своїм світом вони вчать нас, дорослих.

Автор — Ганна Паламарюк.

Вона багато вчилася і змінила багато професій. Не могла пояснити, чому так відбувалося. Лиш згодом зрозуміла: щоб впоратися з викликами життя, їй потрібні були всі ці знання і професійний досвід.

Спочатку – педучилище і робота вихователем дитячого садка. Далі – філологічний факультет Слов’янського педінституту. Хоча робота вчителя української мови і літератури її не приваблювала, просто хотіла вивчати мову і бути філологом. Мова навіщось їй була потрібна. Тепер знає – навіщо: впливати на певну групу людей можна тільки через слово. Та й вірші писала завжди.

Ще вона психолог, і логопед, і дефектолог. І оці знання, саме тепер, їй потрібні позаріз. Тому що так склалося життя.

…Завжди знала, що у неї народиться синочок Антошка і це буде незвичайний хлопчик, не такий, як усі.

У незвичайності сина переконалася уже через рік після народження. Бо раптом зрозуміла, що дитина не реагує на голос, на своє ім’я, не відчуває болю, не розрізняє: холодне-гаряче, м’яке-тверде. А коли лікарі безпомічно розвели руками і винесли вердикт: психічне відхилення, не лікується, дитина не буде розвиватися (хоч точного діагнозу поставити ніхто не міг, про аутизм тоді ще не говорили) – не сприйняла цього, і не погодилася. Категорично! Як це, чому це дитина ненормальна?

І пірнула у вир пошуків, щоб знайти відповідь на питання, як з цим жити і як ростити дитину?

Сама почала віднаходити ті нитки, за які треба тягнути, куди йти, щоб змінити ситуацію. Читала літературу з психіатрії, яка була на вітчизняному ринку; сама робила переклади нових напрацювань зарубіжних авторів. І в них знаходила відповіді. Виявляється, наш мозок дуже пластичний, а організм – надзвичайно досконалий. І якщо випадає якась одна ланка, то її функції можна компенсувати іншою, можна сформувати, розвинути нові зв’язки.

Вона займалася всім і відразу, зранку до вечора, протягом багатьох років. Ось для чого їй були потрібні знання дефектолога, логопеда, психолога. Щоб допомогти сину – треба було стати на його місце і зрозуміти його. Згодом напрацювала для себе певну систему, якою довела: діти з таким діагнозом можуть бути повністю соціалізовані. Інша справа, що далеко не кожна сім’я готова прийняти цей виклик і займатися з дітьми 24 години на добу, щоб коригувати їхню психіку, поведінку, навички. Бо аутизм – це, скоріше, не хвороба, а інша система сприйняття світу.

– Антон по-іншому бачить, чує і сприймає все абсолютно не так. Для нього інші речі важливі в житті. Він значно позитивніший, легший, ставлення до світу і оточуючих у нього простіше. Всі люди заморочені тим, що про них подумають, що скажуть. І це на 80 відсотків забирає їхню життєву енергію. Ми нервуємо, не можемо реалізуватися, втрачаємо здоров’я. Все наше життя крутиться навколо наших думок. А у них цього немає. Їхня система сприйняття не передбачає наявності зайвих речей в голові. Вони не хочуть аналізувати того, що їм непотрібно, не думають, як на них подивляться. Все значно простіше. Тому їм складно жити в нашому світі, бо люди навкруг їх не приймають. А вони не приймають складнощі нашого виміру, де треба вміти інтуїтивно зчитати людину, підлаштуватися під її настрій, сказати щось вчасно або промовчати. (Щоправда, і серед звичайних людей є такі, що говорять все прямо в очі, через що виглядають незграбно, недоречно і таких не люблять). Вони зовсім не вміють брехати і не розуміють, навіщо люди говорять неправду; навіщо використовують один одного; навіщо кажуть одне, а роблять інше. Тому такі діти дивакуваті, якісь оголені перед світом. Їхнє внутрішнє єство – все як на долоні. У них немає того плаща, яким всі закриваємося від інших. Вони можуть запросто підійти до незнайомої людини і спитати, як вона себе почуває і як у неї справи? Наше суспільство вважає це порушенням розвитку? Але що є норма? Може це ми ненормальні, що навчилися маніпулювати, викручуватися, брехати, дотримуватися якихось умовностей?

Виявляється, наш мозок дуже пластичний, а організм – надзвичайно досконалий. І якщо випадає якась одна ланка, то її функції можна компенсувати іншою, можна сформувати, розвинути нові зв’язки.

Може саме тому зараз народжуються зовсім інші діти, які і без психічних відхилень є незвичайні. Це зовсім не ті діти, що були вчора. Зетпокоління! Про це невипадково заговорили. І Нову українську школу створюють тому, що інакше їх навчити не можна. Вони не збираються боятися, підкорятися. Ми колись всі боялися своїх вчителів. Наше ставлення до школи і все навчання було побудовано на первісному страху, ми боялись дорослих людей. Нас цьому вчили: поважати, а отже, боятися. Ми боялися визнати свої помилки, тому вчилися брехати, викручуватися, вчилися виживати в конкретній ситуації. А отже – ламалося наше «я». Бо дитяча психіка не терпить насильства.

А сьогоднішні діти не бояться. Їм на все наплювати і ними неможливо маніпулювати: совістю, двійками, мамами-татами – їм глибоко однаково. Вони не хочуть приймати умови, коли на них давлять, коли формується образ шанованого всіма вчителя. (А я не хочу його поважати!). Зараз діти згодні працювати тільки на умовах партнерства. Вони не сприймають вчителя, який прагне показати свою вищість над ними, вони хочуть бачити перед собою таку ж людину, як і самі.

Ці діти більш самовиражаються. Вони всі унікальні. Вони змінюють світ.

Наш повсякденний побут, матеріальне благополуччя, до якого прагнемо, певні досягнення – все це лиш ілюзія. Є інший, паралельний світ, духовний, в якому усвідомлюємо себе як особистість.


Сьогодні Олена Олександрівна Півачова може багато і цікаво говорити про дітей взагалі, і про особливих – зокрема. Бо їй є що сказати, бо в неї є 13-річний досвід того, як з «хворої» дитини виростити здорову і розумну особистість. Якщо ти справжня мати, якщо ти безмежно любиш своє дитя і віриш у нього.

А колись все кинула в Краматорську і привезла сина в Кремінну, для навчання в інтернаті. З чоловіком розлучилась. Він обрав зовсім інший шлях, бо не зміг прийняти цього виклику. Хотів, але не зміг. Вона його не звинуватила, пробачила. Зараз батько з Антоном спілкується щодня. У них теплі і дружні стосунки.

Антон навчається в 6 класі ліцею №4 за звичайною програмою, успішний в математиці, в інших дисциплінах. У таких дітей свої унікальні здібності. У них набагато вищі можливості пам’яті. Події днів, тижнів, місяців вони зберігають у найдрібніших деталях. Місця, вулиці, назви – теж. Невипадково здібності цих людей використовують у найважливіших сферах суспільства. –

— Особлива дитина – це горе, трагедія? Як думаєш, навіщо доля тобі послала таку особливу дитину?

– Мабуть, заради того, щоб я зробила значний крок у своєму духовному розвитку. Він взагалі змінив мій світ. Через нього, через його очі і серце зрозуміла, що світ зовсім не такий, яким його сприймаємо. Наш повсякденний побут, матеріальне благополуччя, до якого прагнемо, певні досягнення – все це лиш ілюзія. Є інший, паралельний світ, духовний, в якому усвідомлюємо себе як особистість. Ця дитина стала моїм учителем і я вдячна небесам, що вона прийшла саме в мою сім’ю. Більше того, в мене з’явилася ще одна особлива дитина, з синдромом Дауна – син мого другого чоловіка.

Працюючи в інтернаті, познайомилася з Мирославом – «сонячним» хлопчиком з відкритим серцем. А вже потім познайомилася з його татом, який теж один виховував сина. Згодом ми створили сім’ю.

Це випробування – страшне, важке, – скаже хтось. А я кажу, що доля мені послала ще одного учителя, бо це дитина абсолютно іншого плану, по-своєму особлива. Її важко змінити, розвинути, вірніше, її можна розвинути до якогось певного рівня – і не більше. Тому її треба любити і приймати такою, якою вона є. Полюбити такого, який ніколи не стане іншим, – це найскладніше.

У них цікава, дружна сім’я: зі своїм ритмом і способом життя, зі своїм уставом і головним пунктом у ньому: всім повинно бути добре і комфортно. Альона і Олександр (окрім основної роботи) левову частку часу, душі і серця віддають дітям. Двічі на тиждень возять їх на тренування в секції Рубіжного, у вихідні – обов’язкові сімейні пробіжки до лісу. Окремо мама займається з синами як логопед і радується кожному новому успіху Мирослава (з Антоном проблем уже практично немає). Всі члени сім’ї – творчі особистості. Мама виготовляє прикраси, подарункові коробки; тато – сувенірні світильники, настінні годинники; Антон залюбки малює, у нього особливий погляд на оточуючий світ: його картини – яскраві, багатобарвні і аж світяться радістю. Свої вироби вони щедро дарують рідним, друзям. А влітку всі з задоволенням займаються в саду, на городі. У мами є ще одна велика пристрасть – квіти.

– Чи відчуваєш себе щасливою жінкою? – спитала.

– Так, я вдячна Всесвіту за те, що навчив мене любити. Бо коли любиш, ти перебуваєш у стані особливої душевної рівноваги, живеш у мирі з собою і навколишнім світом.

Немає коментарів. Ваш буде першим!