Спадок від дідів-прадідів

Це сьогодні багатих і товстосумих у нашій країні зневажливо називають олігархами. Бо статки вони отримали якось швидко і дуже сумнівно. А колись у Червонопопівці тих, хто тяжкою працею добивався успіху на землі, шанобливо назвали Богами. Так, це за родиною Гнилицьких здавна закріпилося це прізвисько. А частина орної землі, що колись належала їх предкам, і зараз носить назву Боги, хоч і змінилося декілька поколінь господарів: були СОЗи, ТСОЗи, колгоспи, тепер – фермери, приватні підприємці. Молодше ж покоління Гнилицьких сьогодні іменують Божками і вони з честю виправдовують успадковане від дідів-прадідів прізвисько. Тож зовсім невипадково, більш десятка років тому, червонопопівці довірили керувати своїм селом 24-річному нащадку Богів – Дем’яну Гнилицькому. Хоча повірили, скоріше, його батьку – Володимиру Петровичу Гнилицькому, голові фермерського господарства «Сузір’я», депутату районної ради чотирьох скликань, гарному господарю, який негласно давно уже був старшим на селі, бо до нього йшли з будь-якими питаннями і невирішеними проблемами. І сільська мудрість підказала людям, що з його сина вийде толк, як з «доброго коріння виходить гарне насіння».

Хочу навести тодішню мою публікацію у газеті «Кремінщина». 

«Больше всех председателем совета Гнилицкого-младшего хотела видеть, конечно, директор клуба. (Клуб тоді знаходився в аварійному стані. Ред.) Потому, что была уверена: отец не допустит, чтобы клуб, который находится на балансе сельского совета, то есть в попечении его сына, взял да и рухнул. А эти руины в центре села стали бы символом бесхозяйственности и безответственности нынешнего поколения руководителей. Что ж, расчет был точным на все сто процентов. Отремонтировать клуб – стало одним из главных предвыборных обещаний Демьяна. И поскольку в этой семье не привыкли класть обещания в долгий ящик, то незамедлительно начали ремонтировать крышу. 

Гурт – огромная сила, в этом еще раз убедились селяне, когда фермеры и частные предприниматели Дмитрий Богатырев, Виктор Ляленко, Владимир Хмельницкий, Николай Поддубный, Николай Дмитрюк объединились и осилили доселе неподъемную проблему – ремонт крыши. 

Дальше была стена. Владимир Петрович собрал на совет пенсионеровшахтеров, пожарников, строителей — которые умеют хозяйничать каждый в своем дворе — и спросил, что бы они делали, случись подобное с их домом? Мужики покумекали и наутро пришли с инструментами…

Работали весь декабрь, потом был перерыв, а в марте снова принялись за дело… 

— Клуб отремонтировать – это главная цель, — говорит Владимир. — Но куда главнее было расшевелить селян, вытянуть их из собственной скорлупы. Ведь больно наблюдать тотальное безразличие у людей, которые еще не так давно были коллективом, силой и представляли собой одно из лучших хозяйств в районе. Это же наше село было известное всей Украине, где на просторном поле воздвигли первый памятник человеку труда – трактористу Давиду Броварю, и поле стало именоваться Давидовым. Куда же подевался интерес к земле, друг к другу, к судьбе села? 

Ему удалось зацепить земляков за живое. Одни приходили с советом, другие – с реальной помощью, а кто просто посмотреть: что же из этого выйдет? Только безразличных не было. И когда на следующий праздник работников села в клубе организовали мероприятие, сварили кашу и не хватило двухсот купленных мисок, чтобы угостить всех присутствующих, Гнилицкий-старший с удовлетворением отметил: цель почти достигнута.

… Всего-то два года не была в этом сельском учреждении культуры и вот стою потрясенная изменениями. Здесь все новое. Огромный зрительный зал с отремонтированным потолком, стенами, новыми полами. Работники «Сузір’я» заканчивают уборку после ремонта, затем еще раз покрасят полы — и зал готов. Он будет и зрительным, и спортивным, здесь уже стоят и новые ворота для игры в мини-футбол; прекрасное фойе; в тренажерном зале уже ожидают своих посетителей новенькие тренажеры; еще не облачились в сверкающую краску трубы переделанной отопительной системы, но от них уже веет теплом. — Это сколько же денег пришлось потратить? И львиная доля, я так полагаю, исходила из фермерского хозяйства «Сузір’я»? — задаю вопрос отцу и сыну. — 90 тысяч гривен выделено из бюджета сельского совета, — говорит Демьян Владимирович… — Ну а мы денег не считаем. Ведь для своих людей все это делаем, которые родились на этой земле, духовную силу из нее черпали, здоровье в нее положили, а детям своим, внукам, выходит, только разрушенный клуб в наследство оставили? Неправильно это. Так что мой некупленный автомобиль престижной марки не стоит той радости, которую получили селяне в виде спасенного очага культуры, — говорит Владимир Петрович. 

Как жаль, что далеко не каждый человек, имеющий деньги, вот так умеет их тратить и мыслить подобным образом. Хороший пример отца для сына. Сына, который пришел руководить селом совсем юным…» 

…З того часу минуло десяток років. Багато чого змінилося. Не стало Червонопопівської сільської ради як самостійної одиниці. Тепер, в рамках децентралізації, село ввійшло до складу Кремінської об’єднаної територіальної громади. На жаль, уже немає з нами і керівника фермерського господарства «Сузір’я» Володимира Петровича Гнилицького. Сьогодні, 27 лютого, йому б виповнилося 59 років. Але рівно рік тому він відійшов у життя вічне.
Людини немає, а справа її живе. Живе вогнище культури, яке він відремонтував, оснастив і подарував своїм селянам, замість того, щоб придбати собі «Мерседес»...

— Сьогодні, коли все стало комерціалізованим і кожна послуга має свою ціну, до Червонопопівського клубу приходять не тільки селяни, але й приїздить молодь з Кремінної, щоб безкоштовно потренуватися на тренажерах, пограти в футбол у обладнаній для цього залі або позмагатися у грі з тенісу. Для цього тут створено всі умови. Я вже не кажу про те, як цікаво проводять дозвілля учасники гуртків «Умілі ручки» (керівник Ганна Дарічева) і виборюють призові місця у всіляких конкурсах; з яким ентузіазмом йдуть до клубу учасники художньої самодіяльності. Невипадково наш клуб у огляді-конкурсі клубних закладів району займав перше місце і навіть на Всеукраїнському конкурсі сільських закладів культури ми вибороли почесне третє місце, — розповідає директор Червонопопівського сільського клубу Ірина Бровар. — Є, щоправда, наразі проблеми з теплом. Бо хоч і поставили сучасний котел, та йому потрібне паливо, якого виділяється недостатньо. Тож доводиться економити. Тим паче зараз, у період міжвладдя, коли голови сільської ради вже немає, а старосту ще не призначили. Благо, весна – не за горами. …

Так, і весна прийде, і староста у Червонопопівці буде. І все те, що створено у попередні роки людьми і господарями села, неодмінно примножиться. А Червонопопівка стане ще затишнішою і привабливішою. Адже вміють тут працювати і любити землю. Ще від дідів-прадідів… 

Ганна ПАЛАМАРЮК